КДБ і ВЗЦЗ

КДБ (Комітет Державної Безпеки) був розвідувальним і таємним поліцейським агентством Радянського Союзу: силовою рукою офіційно атеїстичної держави, яка знищила понад 20 000 храмів, скоротила православне духовенство на 80%, ув’язнювала вірних у таборах примусової праці та стратила безліч вірних. Це був інституційний ворог Церкви. Бути агентом КДБ означало служити апарату, який переслідував, катував і вбивав православних християн за їхню віру.

Радянська таємна поліція багаторазово змінювала назву протягом своєї історії: ЧК, ДПУ, НКВС, МДБ і, нарешті, КДБ, але це завжди була та сама установа, з тією ж місією, тими ж методами і часто тими ж кадрами. Сьогодні вона діє як ФСБ та СЗР. Її агенти називали себе «чекістами» через десятиліття після розпуску первісної ЧК; назва змінювалася, але організм залишався тим самим.^[1]

Відділ, який Патріарх Кирил особисто очолював протягом двадцяти років, описувався тими, хто в ньому працював, як «відділення КДБ зверху донизу». Архіви шести країн пов’язують його з кодовим ім’ям КДБ. Руська парламентська комісія 1992 року встановила, що дев’ять з десяти священнослужителів у вищих ешелонах церкви працювали на КДБ.

Володимир Кара-Мурза, руський православний християнин, який провів 300 днів в одиночній камері за документування війни, яку благословив Кирил, підтвердив цю історію у 2025 році:

Достовірні докази… з’явилися на початку 1990-х років щодо прямої співпраці багатьох вищих ієрархів Московського Патріархату за радянських часів з КДБ, з радянськими спецслужбами.

— Володимир Кара-Мурза, Євразійський центр Атлантичної ради, 17 вересня 2025, https://www.youtube.com/watch?v=JSp-10UsoOE&t=2978s

Канонічна традиція звертається саме до такого духовенства: давня Церква позбавляла сану traditores, буквально «тих, хто передав», термін для духовенства, яке передавало Писання, священні посудини або імена братів-християн римським гонителям. Якщо докази правдиві і канони застосовуються, тоді єпископська легітимність Кирила під питанням.

Це буде відкинуто як теорія змови або русофобія. Але перш ніж розглядати докази, на попереднє питання треба відповісти: хто має право судити керівництво Московського Патріархату? (Повну святоотцівську відповідь на «не судіть» та «ви ж не святий» дивіться у та Розділ 27.)

A. Хто може судити: свідчення сповідників

Канцлер Митрополії (руської православної юрисдикції в Америці, попередниці Православної Церкви в Америці, або ПЦА) колись запропонував критерій:

Якщо таке судження необхідне, тоді лише той має право його виносити, хто пройшов дорогою замученої Руської Церкви.

— Канцлер Митрополії, цитовано в Архімандрит Серафим (упоряд.), A History of the Russian Church Abroad 1917-1971 (Історія Руської Закордонної Церкви 1917-1971) (Сіетл, 1972)

Послухаймо тоді тих, хто пройшов тією дорогою.

Борис Талантов: «Не зі страху, а за совістю»

Борис Талантов був православним мирянином з Кірова, який постраждав під Совітами і незабаром помер у в’язниці за свої писання. Він прямо написав про Митрополита Никодима, людину, яка висвятила майбутнього Патріарха Кирила і служила його наставником у проникнутому КДБ Відділі зовнішніх церковних зв’язків:

Діяльність Московського Патріархату за кордоном є свідомою зрадою Руської Православної Церкви і християнської віри… Митрополит Никодим зраджує Церкву і християн не зі страху, а за совістю.

— Борис Талантов, «Sergianism, or Adaptation to Atheism (The Leaven of Herod)» (Сергіанство, або Пристосування до Атеїзму (Закваска Ірода)), написано в СРСР, опубліковано посмертно (1971)

«Не зі страху, а за совістю». Це ключова фраза. Талантов описував добровільного колаборанта. О. Віктор Потапов, священик РПЦЗ, який згодом ідентифікував Кирила як агента «Михайлова», писав у Orthodox Life, що Талантов був «знищений Митрополитом Никодимом Ленінградським, він же агент “Святослав”».^[2] Наставник Кирила не просто зрадив Церкву абстрактно. Він знищив сповідника, який сказав правду про нього.

Феодосія Варавва: «Єпископи, які зрадили Христа»

Феодосія Варавва була сповідницею, яка провела роки в ув’язненні за свою віру під нацистами і радянами. Вона також назвала Никодима серед «єпископів, які зрадили Христа».^[3]

Зоя Крахмальнікова: «Параправославна»

Зоя Крахмальнікова, руська православна письменниця, ув’язнена радянським режимом за публікацію православної літератури, на прес-конференції 1992 року в Москві запропонувала богословську оцінку:

Я б назвала цю нову «Церкву» параправославною. У ній елементи обряду збережені, але вона позбавлена найважливішого аспекту Євангелія: вірності Христу.

— Зоя Крахмальнікова, свідчення на прес-конференції (19 лютого 1992), Orthodox Life (Православне Життя), Том 42, № 3 (травень-червень 1992)

Потім вона поставила запитання, що б’є в саму суть апостольської наступності, і пояснила, чому Московський Патріархат ніколи належним чином не вшанував Новомучеників:

Не забуваймо, що єпископи представляють апостольське служіння, тож чи може хто-небудь уявити Апостола, який є агентом КДБ? Святий Дух не може перебувати в тих, хто стає апостолом за рекомендацією КДБ.

Новомученики Росії відкинули цю інституцію, яку ми сьогодні називаємо Церквою, і по суті саме тому ця інституція відкинула мучеників.

— Зоя Крахмальнікова, свідчення на прес-конференції (19 лютого 1992), Orthodox Life (Православне Життя), Том 42, № 3 (травень-червень 1992)

Це свідчення руської православної сповідниці, яка потрапила до в’язниці за свою віру. Його не можна відкинути як «антиросійську пропаганду». Вона постраждала за руську православну віру.

Неминуче питання

Ці голоси мають вагу, бо заплатили за своє свідчення своєю свободою і своїм життям. Вони звинувачують ієрархію у співпраці з гонителями, у служінні атеїстичній державі, поки вірні страждали, у запереченні переслідувань перед зовнішнім світом, поки вірних ув’язнювали. Це тяжкі обвинувачення.

Що каже канонічна традиція про таке духовенство?

Канонічна традиція

Давні канони звертаються саме до цієї ситуації.

Ельвірський Собор (313), один з найдавніших Соборів Церкви, безпосередньо розглядав донощиків. Канон 73 постановив:

Якщо хтось із вірних був донощиком, і через його донос когось було покарано або вбито, постановляється, що він не повинен отримувати причастя навіть при смерті. Якщо справа була легшою, він може отримати причастя після п’яти років.

— Ельвірський Собор, Канон 73 (313 по Р.Х.), Acta Conciliorum, Tomus I (Parisiis, 1715); додатковий англійський переклад: Strannik Journal, «81 Canons of the Synod of Elvira»; цитовано в о. Віктор Потапов, Молчанием предаётся Бог (Мовчанням зраджують Бога) (Тольятті: Лествица, 1992), с. 29

Донощик, чий донос призвів до смерті, позбавляється причастя навіть на смертному одрі. Не позбавлення сану з відновленням як мирянина: повна відмова в причасті. Це найсуворіше покарання, яке давня Церква накладала.

Наступного року Арлський Собор (314) розглядав traditores: духовенство, яке передавало Писання чи імена братів гонителям. Собор постановив, що за це вони повинні бути позбавлені сану.^[4]

Ті, хто працював на КДБ, передавали набагато більше, ніж те, що передавали traditores: вони надавали інформацію про вірних апарату, який ув’язнював, катував і вбивав їх.^[5]

Однак тоді як давня Церква позбавляла traditores сану, Московський Патріархат їх просував.

Св. Василій Великий встановив загальний принцип:

Щодо духовенства, Канони приписали без жодних розрізнень, що одне покарання призначається для відпалих: вигнання зі служіння.

— Св. Василій Великий, Канон 51, Третє Канонічне Послання до Амфілохія (бл. 375 по Р.Х.), Nicene and Post-Nicene Fathers, Series II, Vol. 8; https://www.ccel.org/ccel/schaff/npnf208.ix.ccxviii.html^[6]

На відміну від мирян, які можуть бути відновлені через покаяння, духовенство, яке співпрацює з гонителями Церкви, підлягає постійному усуненню зі служіння.

Апостольський Канон 62 поширює це на зречення через дію:

Якщо хтось з духовенства, через страх перед людьми, чи то юдей, чи язичник, чи єретик, зречеться імені Христа, нехай буде відкинутий. Якщо зречеться лише імені свого духовного сану, нехай також буде позбавлений сану. Якщо покається, нехай буде прийнятий як мирянин.

— Апостольський Канон 62, Апостольські Постанови (бл. 380 по Р.Х.), Ante-Nicene Fathers, Vol. 7; https://www.newadvent.org/fathers/3820.htm^[7]

Говорити світові, що Церква вільна, тоді як вірні гниють у таборах, означає зрікатися Христа перед людьми, бо це покриває злочини гонителя авторитетом Церкви. Покарання за це: позбавлення сану, і навіть з покаянням священнослужитель не може бути відновлений у служінні, але може лише бути прийнятий як мирянин.

Отже, коли сповідники називають Московський Патріархат «параправославним» і заявляють, що «Святий Дух не може перебувати» в єпископах, призначених через співпрацю з КДБ, вони говорять у наступності з давніми канонами. Їхній вердикт є Переданням.

Якщо вони праві, тоді що розкривають докази?

B. Докази

1988: Священик Московського Патріархату говорить

Ще до офіційних розслідувань православне духовенство всередині Радянського Союзу знало і відкрито говорило, чим є Відділ зовнішніх церковних зв’язків. У 1988 році о. Георгій Едельштейн, священик Московського Патріархату, опублікував викриття у Orthodox Life, журналі Руської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ), описуючи «мирну конференцію» 1982 року в Троїце-Сергієвій Лаврі:

Конференція… користувалася активною підтримкою нашої атеїстичної держави та її «компетентних органів», КДБ… Начальник РУС [Ради у справах релігій]… займає своє законне місце у бенкетному залі: почесне місце поруч із Святішим Патріархом.

— О. Георгій Едельштейн, «How to Plunder the Church» (Як пограбувати Церкву), Orthodox Life, Том 38, № 4 (липень-серпень 1988)

О. Едельштейн прямо ідентифікував Церковний Відділ зовнішніх зв’язків (той самий відділ, який Кирил очолюватиме з 1989 по 2009):

Відділ є відділенням Міністерства закордонних справ і КДБ. Вони його створили, виховали і тепер ним керують. Він їхній, тож нехай вони його і фінансують.

— О. Георгій Едельштейн, «How to Plunder the Church» (Як пограбувати Церкву), Orthodox Life, Том 38, № 4 (липень-серпень 1988)

Священик Московського Патріархату, який писав зсередини Радянського Союзу, констатував як очевидний факт те, що пізніше підтвердять офіційні розслідування.

Інший голос зсередини системи, опублікований у тому ж журналі, описав результат десятиліть державного контролю над єпископськими призначеннями:

Майже всі правлячі архієпископи Руської Православної Церкви є державними чиновниками, політичними діячами, особами, які представляють собою певну державно-санкціоновану інституцію, через яку атеїстична влада здійснює управління релігійним життям вірних. Протягом багатьох років, через різного роду зусилля та інтриги як політичного, так і морального характеру, створювався саме такий тип релігійно-політичного чиновника: окрема номенклатура.

— Інтерв’ю з духовенством Московського Патріархату, Orthodox Life, Том 38, № 5, 1988

«Окрема номенклатура». Це слово означає клас чиновників, призначених і контрольованих партійно-державним апаратом, що діє в межах канонічних форм Церкви. Єпископат було систематично замінено державними функціонерами.

Свідчення о. Едельштейна не обмежувалося ВЗЦЗ. У вересні 1991, через тижні після невдалого путчу, який на короткий час відкрив архіви КДБ для слідчих, він дав детальне інтерв’ю Аргументам і Фактам, одній з найбільших газет Росії з піковим тиражем понад 30 мільйонів. Він прямо заявив:

Половина духовенства були явними або прихованими співробітниками КДБ до кінця горбачовської ери.

— О. Георгій Едельштейн, інтерв’ю в Аргументах і Фактах, № 36 (вересень 1991)

Він описав систему фінансової корупції, невіддільну від розвідувального апарату: ієрархія брала хабарі від священиків, що шукали переведення до багатих парафій, і від кандидатів на єпископство. КДБ і хабарництво не були окремими проблемами; вони були однією системою. Призначення на будь-яку значну посаду вимагало і оплати, і політичної благонадійності.

Коли його попросили описати межу між Церквою і державною безпекою, Едельштейн дав відповідь, яка стала відомою в руських дисидентських колах:

Чи знаєте ви, де закінчується наша сучасна церква і починається КДБ? Єдина різниця була в тому, що одні носили клобуки, а інші погони.

— О. Георгій Едельштейн, інтерв’ю в Аргументах і Фактах, № 36 (вересень 1991)

О. Едельштейн не був дисидентським емігрантом чи ворожим стороннім спостерігачем. Він був діючим священиком Московського Патріархату, що говорив офіційно в найбільш читаній газеті Росії. Його свідчення ніколи не було відкликано, оскаржено в суді або формально заперечено Московським Патріархатом.^[8]

Скільки священиків були агентами? На це пряме запитання о. Едельштейн оцінив 100 відсотків. О. Глеб Якунін, який пізніше досліджував справжні файли КДБ як член руської парламентської комісії, назвав цифру 20 відсотків. У грудні 1991 власний заступник голови КДБ підтвердив, що з руських православних священиків, до яких звертався КДБ, лише 15-20 відсотків відмовилися співпрацювати, тобто 80-85 відсотків з тих, до кого зверталися, погодилися працювати на спецслужби.^[9] Три джерела: діючий священик, парламентський слідчий і власний заступник голови КДБ. Навіть найконсервативніша оцінка означає, що кожен п’ятий священик був агентом. Власна цифра КДБ стверджує: чотири з п’яти.

Що таке ВЗЦЗ?

Організація, яку описав о. Едельштейн, це Відділ зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ), створений Священним Синодом (керівним органом Руської Православної Церкви) 4 квітня 1946 року для ведення зовнішніх зв’язків Москви з іншими Православними Церквами, неправославними церквами, урядами та міжнародними організаціями. Голова ВЗЦЗ має статус постійного члена Священного Синоду, що робить це одним з найвпливовіших становищ у Руській Православній Церкві.^[10]

Патріарх Кирил особисто очолював ВЗЦЗ з 1989 по 2009 рік. Його підготував до цієї ролі Митрополит Никодим (Ротов), який очолював ВЗЦЗ з 1960 по 1972 рік і особисто висвятив Кирила. Сьогодні ВЗЦЗ підпорядковується безпосередньо йому як Патріарху.

Посилання на mospat.ru в усій цій книзі, цитати, представлені як першоджерела, офіційні записи, використані для документування власних слів Патріарха Кирила: вони всі походять від цієї організації.^[11] Організації, яку о. Едельштейн назвав «відділенням Міністерства закордонних справ і КДБ».

Свідчення йдуть далі.

1992: Свідчення зсередини ВЗЦЗ

У лютому 1992 року в Москві відбулася прес-конференція з духовенством і дисидентами, які на власному досвіді пережили співпрацю Московського Патріархату з КДБ. Їхні свідчення були опубліковані в Orthodox Life того ж року. Численні свідки підтвердили те, що написав о. Едельштейн у 1988: ВЗЦЗ був «відділенням КДБ зверху донизу».^[12]

Найконкретніше свідчення надав Диякон Андрій Рибін, колишній співробітник ВЗЦЗ, який публічно покаявся в руській пресі:

Відділ зовнішніх справ був утворений у 1946 році Берією [шефом таємної поліції Сталіна]. Від самого початку робота Відділу велася під суворим наглядом КДБ… Майже всі співробітники мого Відділу були агентами КДБ, включаючи мене. Мене завербували, коли я ще був семінаристом. Потрапити на роботу в цей Відділ іншим чином було неможливо.

— Диякон Андрій Рибін, свідчення на прес-конференції (19 лютого 1992), Orthodox Life, Том 42, № 3 (травень-червень 1992)

«Мене завербували, коли я ще був семінаристом». Це було систематичне вербування ще до початку служіння. І «потрапити на роботу в цей Відділ іншим чином було неможливо». ВЗЦЗ не був інфільтрований; він був заснований і укомплектований як операція КДБ від самого початку. Журналіст Олександр Нежний, який досліджував архіви КДБ разом з о. Якуніним, незалежно описав цю модель: «певні молоді люди, які, завершивши своє навчання в КДБ, направлялися навчатися до семінарій як тут, так і за кордоном. Вони просувалися у двох паралельних кар’єрах. Таким чином, у рядах Руської Православної Церкви є агенти КДБ».^[13] Є також свідчення того, що офіцери КДБ направлялися на навчання до семінарій за кордоном, щоб стати священиками і служити в Радянському Союзі.^[14] Конвеєр працював в обох напрямках: семінаристів вербували як агентів, а агентів готували як семінаристів.

Семінарське вербування, описане Рибіним, не було імпровізацією. Меморандум 1921 року від Секретного відділу ВЧК (Всеросійської Надзвичайної Комісії, первісної радянської таємної поліції) виклав стратегію, яка керуватиме вербуванням духовенства протягом наступних семи десятиліть:

Їхнє прийняття грошей або інших матеріальних заохочень прив’яже їх до нас ще ефективніше іншим чином: вони стануть вічними рабами ЧК, боячись, щоб їхня співпраця з нами стала публічною.

— В. В. Фортунатов, меморандум Секретного відділу ВЧК (1921). Центральний Архів ФСБ Росії, Ф. 1, Оп. 5, Д. 360, Л. 6

«Вічні раби».^[15] Назавжди скомпрометовані люди, утримувані загрозою викриття, прив’язані на все життя. ВЗЦЗ, заснований двадцять п’ять років потому, був зрілою інституційною формою цієї програми.

Стратегія не залишалася на розсуд окремих офіцерів. 28 липня 1970 керівництво КДБ офіційно затвердило Довідкову записку № 48с: «Про використання органами КДБ можливостей Руської Православної Церкви в контррозвідувальних заходах в країні та за кордоном». Довідкова записка була затверджена на рівні керівництва всього агентства. Використання Церкви в розвідувальних цілях було офіційною, задокументованою, інституційною політикою КДБ.^[16]

До 1982 року 4-й Відділ 5-го Управління КДБ оцінив власний успіх:

Через провідних агентів РПЦ, Грузинська та Вірменська Церкви міцно тримаються на позиціях лояльності.

— 4-й Відділ, 5-е Управління, внутрішня оцінка КДБ (1982)^[17]

Це не було звинуваченням від сторонніх; це КДБ вітав самого себе у відомчому звіті, ніколи не призначеному для публічного перегляду.^[17]

Рибін також ідентифікував головного ідеолога відділу: офіцера КДБ на ім’я Буєвський (кодове ім’я «Кузнецов»), який писав публічні заяви патріарха та офіційні звернення до глав держав з 1946 року.^[18] Розсекречені документи ФСБ незалежно підтверджують його агентурний статус, перераховуючи «Кузнєцов [Олексій Буєвський]» серед агентів, направлених разом з «Михайловим» до ВРЦ.^[19] Інституційний голос Московського Патріархату не просто зазнавав впливу КДБ; протягом чотирьох десятиліть його автором був один з них.

Інший колишній співробітник ВЗЦЗ, О. Шушпанов, публічно зізнався в тій самій газеті і назвав полковника КДБ, постійно розташованого всередині відділу: «Владіміров», який «організовував спеціальні завдання для співробітників відділу».^[20] ВЗЦЗ не просто співпрацював з КДБ. У ньому на постійній основі перебував полковник КДБ, що роздавав розвідувальні завдання церковним працівникам.

Шушпанов також описав точний ланцюжок передачі розвідувальних даних, зібраних співробітниками ВЗЦЗ: «Всі перекладачі подавали п’ять копій кожного звіту. Першу ми залишали на столі голови ВЗЦЗ Московського Патріархату (раніше Митрополит Никодим, потім Митрополит Ювеналій), другу ми відправляли в Раду у справах релігій, яка була афілійована з таємною поліцією, а три решти копії ми надавали КДБ».^[21] Голова ВЗЦЗ, попередник і наставник Кирила, особисто отримував копії розвідувальних звітів КДБ, виготовлених його власним персоналом. Він не просто знав про присутність КДБ; він перебував в оперативному ланцюжку передачі інформації.

Це інституція, яку Патріарх Кирил очолював двадцять років (1989-2009). Інституція, створена таємною поліцією атеїстичної держави, яка знищила понад 20 000 храмів і страчувала духовенство за злочин віри в Бога. Кожен документ, описаний вище, був створений агентством, метою якого було переслідування і знищення Православної Церкви. Люди, які укомплектовували ВЗЦЗ, відповідали перед цим агентством. А людина, яка очолювала ВЗЦЗ, не відповідає ні перед ким.

Ієрарх зізнається

Архієпископ Хризостом (Мартишкін) Вільнюський був найвідвертішим ієрархом, який публічно зізнався в співпраці з КДБ. Він заявив у Російській Газеті № 52/388 (1992):

Так, ми, принаймні я, і кажу це насамперед про себе, співпрацювали з КДБ. Я співпрацював, підписав зобов’язання, мав регулярні зустрічі, доповідав. У мене є свій псевдонім, прізвисько, як там кажуть: «Реставратор».

— Архієпископ Хризостом (Мартишкін) Вільнюський, зізнання в Російській Газеті № 52/388 (1992)

Хризостом не обмежився зізнанням у власній співпраці. В інтерв’ю 1992 року Русской Мысли (Руській Думці), найстарішій російськомовній газеті в Західній Європі, він описав, як система працювала зсередини:

У Церкві є справжні агенти КДБ, які досягли запаморочливих висот у своїй кар’єрі. Наприклад, Митрополит Методій Воронезький [агент «Павєл»]. Він офіцер КДБ, атеїст, розбещена людина, тісно пов’язана з КДБ. Синод одноголосно був проти такого єпископа, але нам довелося взяти на себе такий гріх; а потім, як його кар’єра злетіла!

— Архієпископ Хризостом (Мартишкін), інтерв’ю в Русской Мысли, 24 квітня 1992

Священний Синод, керівний орган Руської Православної Церкви, одноголосно виступив проти призначення КДБ, і призначення все одно відбулося. Це розкриває справжню владну динаміку: Синод не керував Церквою; КДБ керував Церквою через Синод.^[22]

Свідчення Хризостома не було ізольованим. Сам Патріарх Алексій II, який очолював Руську Православну Церкву з 1990 по 2008, запропонував те, що New York Times описала як «вражаюче публічне вибачення» в інтерв’ю Известиям у червні 1991. Після того, як газета нагадала про його ідентифікацію в конфіденційних державних документах як одного з найбільш «покірних вищих ієрархів», Алексій визнав, що «компроміси були зроблені з радянським урядом єпископами Московського Патріархату, включаючи його самого».^[23] У 1988 Голова КДБ Віктор Чебріков особисто вручив почесну грамоту Агенту «Дроздов» за «заслужену службу», що означало, як зазначила журналістка Євгенія Альбац, послуги, які «виходили далеко за межі “умиротворення монахів”».^[24]

Хризостом зізнався повністю. Алексій II визнав «компроміси». Коли настала черга Патріарха Кирила (тоді Митрополита Кирила) для зізнання, він натомість оголосив зустрічі «морально байдужими».^[25]

Радянський чиновник підтверджує

КДБ контролював Церкву через два канали. Рада у справах релігій (РУС) була радянським державним органом, який перевіряв усі призначення духовенства ззовні; ВЗЦЗ був власним відділом Церкви, проникнутим зсередини агентами КДБ, впровадженими як персонал. Обидва підпорядковувалися КДБ, але з протилежних боків.

Костянтин Харчев, колишній голова РУС, підтвердив систематичний характер контролю КДБ:

Жоден кандидат на посаду єпископа чи будь-яку іншу високу посаду, тим більше член Священного Синоду, не проходив без затвердження Центральним Комітетом КПРС і КДБ.

— Костянтин Харчев, колишній Голова Радянської Ради у справах релігій, цитовано в Євгенії Альбац, The State Within a State: The KGB and Its Hold on Russia (1994)

Власний речник Московського Патріархату підтвердив ту ж модель зсередини інституції:

Про агентів КДБ в рясах: це абсолютно всі, хто служив за радянського періоду, бо священики повинні були отримати довідку і дозвіл від агентів Ради у справах релігій [РУС], а ці особи були або агентами спецслужб (КДБ), або людьми, їм підпорядкованими.

— Протоієрей Всеволод Чаплін, Секретар з питань відносин між Московським Патріархатом і суспільством^[26]

Це власний офіційний речник Московського Патріархату, який визнає, що «абсолютно всі», хто служив духовенством за радянського періоду, були пов’язані з апаратом КДБ. Це не був якийсь західний стороній спостерігач.

Західні науковці незалежно підтвердили це. Подружжя Гаррардів, які писали для Princeton University Press, документують:

Усі вищі церковні призначення за радянської ери здійснювалися КДБ і проводилися через державну Раду у справах релігій (публічне обличчя 4-го відділу 5-го Управління КДБ), а також багато молодших призначень… Майже всі вищі керівники всіх офіційно визнаних релігійних конфесій, включаючи католиків, баптистів, адвентистів, мусульман і буддистів, були завербованими агентами КДБ.

— John and Carol Garrard, Russian Orthodoxy Resurgent: Faith and Power in the New Russia, сс. 181-182

Гарради також документують, що Патріарх Алексій II (Рідігер) був «завербований естонським КДБ 28 лютого 1958, через кілька днів після свого 29-го дня народження» і що «рівно через тридцять років після його вербування як агента, Алексій отримав нагороду (грамоту) від КДБ на знак його довгої служби їм».^[27] Його кодове ім’я було «Дрозд». Це той самий Патріарх, який звів Кирила в Митрополити і під керівництвом якого Кирил очолював ВЗЦЗ протягом двох десятиліть.

Служба Алексія КДБ не була пасивним підкоренням. У 1965, як Архієпископ Таллінський, він вимагав примусового відправлення на пенсію Архієпископа Єрмогена Калузького, який на той час був найсміливішим єпископом у Московському Патріархаті, за підписання протесту проти співучасті Синоду в урядовій кампанії закриття храмів.^[28] Це повторюваний шаблон у цій книзі. Кожен, хто говорить правду, негайно карається.

Таким чином, майбутній Патріарх Алексій не просто терпів переслідування; він його насаджував проти єдиного єпископа, який наважився сказати правду.

У 1990, коли настав час обирати нового Патріарха, Голова КДБ Володимир Крючков направив спеціальну шифровану телеграму до всіх управлінь КДБ з вказівкою сприяти обранню Алексія (Рідігера), Митрополита Ленінградського, на Патріарший престол.^[29] Патріарші вибори самі по собі скеровувалися главою КДБ. Питання, поставлене о. Віктором Потаповим, залишається без відповіді: «Чи наважилися б оперативники КДБ всередині Церкви, зібрані на Собор, не підкоритися своєму начальнику Крючкову?»

Гарради також називають Митрополита Пітіріма, головного редактора Журналу Московської Патріархії, одним з тих «“агентів у рясах”, яких КДБ впровадив в ієрархію».^[30] Офіційний журнал Московського Патріархату редагувався агентом КДБ. Це не була інфільтрація периферії; це був контроль центру.

Взаємозв’язок між Радою у справах релігій і КДБ не був неформальним. За даними проф. Джона Данлопа, «заступник голови Ради у справах релігій, Фуров, мав звання генерала КДБ».^[31] Той самий Фуров, чий внутрішній звіт 1975 року документував всебічний державний контроль над Церквою, сам був генералом КДБ. Агентство, що наглядало за Церквою, було укомплектоване агентством, що переслідувало вірних.

Агент «Араміс» зізнається

Агент КДБ з кодовим ім’ям «Араміс», який працював перекладачем у Відділі зовнішніх церковних зв’язків, публічно зізнався у руській газеті Аргументи і Факти (№ 8, 1992): «Майже всі співробітники Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату працювали на КДБ».^[32]

Чому все це має значення? Тому що відділ, який кожен інсайдер описував як операцію КДБ, відділ, де агентів вербували ще семінаристами, де полковник КДБ сидів на місці, роздаючи розвідувальні завдання, де промови патріарха протягом чотирьох десятиліть приховано писав офіцер КДБ: з 1989 по 2009 цей самий відділ очолював нинішній Патріарх Кирил. І сьогодні він підпорядковується безпосередньо йому.

Руська Парламентська Комісія 1992

У вересні 1991 Верховна Рада Росії утворила комісію з розслідування серпневого путчу з о. Глебом Якуніним, дисидентським священиком, який провів п’ять років у таборі примусової праці за документування переслідувань, як ключовим слідчим.^[33] Багато хто намагається відкинути ці докази як іноземне розслідування чи емігрантське звинувачення. Це був власний парламент Російської Федерації, використовуючи свої конституційні повноваження, досліджуючи архіви власної спецслужби.

Комісія отримала безпрецедентний доступ до архівів КДБ, зокрема до 4-го відділу 5-го Управління Державної Безпеки («церковного відділу»).

У березні 1992 комісія прибула до Вашингтона і провела прес-конференцію на Капітолійському пагорбі, де офіційно оприлюднила секретні документи КДБ міжнародній пресі. Вони оголосили кодові імена 30 найвищих колаборантів КДБ серед єпископів Руської Православної Церкви, які включали майже кожного члена правлячого Патріаршого Синоду Церкви. Комісія встановила, що у вищих ешелонах церкви дев’ять з десяти священнослужителів працювали на КДБ. Якунін заявив: «Лише найглибші підпільні незареєстровані церкви не були інфільтровані».

Під час серпневого путчу 1991 (триденної спроби жорстких радянських чиновників повалити Президента Горбачова і скасувати демократичні реформи) лояльність ієрархії виявилася відверто: жоден з видатних єпископів, які відвідували конференцію в Москві 19 серпня, не засудив спробу путчу. Жоден. Жоден з них не прийшов до Білого дому, щоб благословити захисників законного уряду, які стояли перед обличчям смерті, захищаючи руську демократію від спроби перевороту.^[34]

Заключний звіт комісії, написаний і підписаний головою Левом Понамарьовим, задокументував повний масштаб системи. Лише у 1982 році «кримінальні суди засудили 229 священнослужителів і сектантів до покарання і відправили ще вісімнадцятьох у заслання», тоді як файли КДБ називали «понад 2 500 осіб, визнаних “ворожими елементами”». Звіт описав, як КДБ забезпечував, щоб «ті члени духовенства, які були найбільш схильні до компромісу, раболіпства або байдужості до долі церкви, призначалися на керівні посади», де «вони ставали покірними виконавцями волі та бажань цієї “таємної поліції”». Понамарьов попередив про небезпеку «перетворення релігійних організацій на агентурні центри КДБ».^[35]

Комісія також задокументувала, що під час серпневого путчу 1991 Митрополит Пітірім (кодове ім’я «Абат»), один з трьох найстарших єпископів церкви і видавець Журналу Московської Патріархії, особисто відвідав одного з організаторів путчу, Бориса Пуго, у тому, що комісія описала як акт, який «фактично проголосив державного злочинця Пуго [новим] Президентом Росії».^[35]

Комісія повідомила:

Агенты КГБ… совершали поездки за границу, организованные ОВЦС, выполняя задания… Характер этих поручений свидетельствует… о превращении его в скрытый центр агентов КГБ среди верующих.

Агенти КДБ… здійснювали поїздки за кордон, організовані ВЗЦЗ, виконуючи завдання… Характер цих доручень свідчить… про перетворення його на прихований центр агентів КДБ серед вірних.

— Руська Парламентська Комісія 1992, цитовано в John B. Dunlop, «KGB Subversion of Russian Orthodox Church», RFE/RL Research Report (20 березня 1992)^[36]

ВЗЦЗ нерозривно пов’язаний з КДБ, і ВЗЦЗ очолювали як Митрополит Никодим, так і Патріарх Кирил.

Можна запитати: як Руська Православна Церква відреагувала на ці викриття руських слідчих, що досліджували руські архіви?

На Архієрейському Соборі в монастирі Св. Даниїла наприкінці березня 1992 Патріарх Алексій II пішов так далеко, що охарактеризував докази як «наклеп» і заявив, що «численні проблеми церковного життя значною мірою штучно створені ззовні».^[37]

Руська Православна Церква відреагувала як завжди, стверджуючи, що звинувачення є «західним» нападом.

Руська Православна Церква «не зробила жодного кроку» до усунення інфільтраторів КДБ чи розгляду звинувачень, за словами Якуніна, на відміну від баптистських організацій, які активно очищувалися від таких агентів.^[38] Натомість Руська Православна Церква передбачувано позбавила Глеба Якуніна сану у 1993 році за викриття правди.

Ця модель реагування на задокументовані докази помстою проти вісника, а не спростуванням повідомлення, продовжується до сьогоднішнього дня.

Свідчення інсайдерів і висновки власного парламенту Росії встановлюють модель. Чи підтверджують її іноземні архіви?

Міжнародне підтвердження

Розсекречені файли Швейцарської Федеральної Поліції (оприлюднені 2023) ідентифікують кодове ім’я КДБ «Михайлов» як таке, що належить Патріарху Кирилу, і описують його завдання в Женеві: вплив на Всесвітню Раду Церков (ВРЦ).^[39]

ВРЦ є найбільшою екуменічною організацією у світі, яка об’єднує понад 350 церков, що представляють приблизно 580 мільйонів християн. Вона служить глобальним форумом, де церкви колективно висловлюються з питань віри, справедливості та миру. Тому цілком логічно, що якщо ваші агенти контролюють порядок денний ВРЦ, ви контролюєте те, що церкви світу кажуть про вашу країну, і саме тому КДБ десятиліттями вкладав зусилля в її проникнення. Сам КДБ оцінив результат: вступ Руської Православної Церкви до Всесвітньої Ради Церков «розглядався КДБ і Радою у справах релігій як дипломатичний успіх для них, оскільки вони використовували б свій вплив у ВРЦ для підтримки зовнішньополітичних цілей Радянського Союзу».^[40] (Про богословський захист Кирилом ВРЦ та засудження її святими дивіться Розділ 7.)

Архів Мітрохіна

Василь Мітрохін був архівістом у відділі зовнішньої розвідки КДБ, якого зогидив режим, якому він служив. Протягом десятиліття, наглядаючи за фізичним переміщенням секретних архівів зі штаб-квартири КДБ на Луб’янці до об’єкта під Москвою, він зробив понад 25 000 рукописних копій секретних документів і сховав їх під підлогою свого будинку. Після розпаду Радянського Союзу він запропонував архів ЦРУ, яке відхилило його як можливу підробку. Британська розвідка прийняла його, підтвердила автентичність і евакуювала Мітрохіна з родиною до Великобританії. Кембриджський історик Крістофер Ендрю отримав дозвіл на публікацію матеріалу. Архів незалежно підтверджений чотирма національними архівами (руським, швейцарським, чеським та естонським). Жоден уряд чи серйозний вчений не оскаржив його автентичність.^[41]

Чому це актуально: Архів Мітрохіна документує, як КДБ систематично використовував делегатів Руської Православної Церкви у ВРЦ для придушення критики радянського релігійного переслідування.

Що ще розкривають документи Мітрохіна про ВРЦ?

Як підсумовував один звіт 1969 року: «Агенти АЛТАР, СВЯТОСЛАВ, АДАМАНТ, МАГІСТР, РОЩІН та ЗЕМНОГОРСЬКИЙ… брали участь у роботі центрального комітету ВРЦ… Агентам вдалося запобігти ворожим діям».^[42] Керівник делегації, Митрополит Никодим (агент СВЯТОСЛАВ), також виділяється як «найважливіший з агентів» на Кентерберійській зустрічі.^[43]

У 1983 КДБ направив 47 агентів на Генеральну Асамблею ВРЦ у Ванкувері.^[44] Результати говорять самі за себе: Асамблея засудила західний капіталізм як «головне джерело несправедливості у світі, відповідальне за зла сексизму, расизму, культурного полону, колоніалізму та неоколоніалізму». Однак щодо радянського вторгнення в Афганістан Асамблея закликала до виведення лише «в контексті загального політичного врегулювання між Афганістаном і СРСР», зручно забувши, що кабульський режим був встановлений радянськими окупантами, і вимагала «припинення постачання зброї опозиційним групам ззовні», тобто відмови у зброї тим, хто чинив опір вторгненню.^[45] Щодо радянського релігійного переслідування Асамблея не сказала абсолютно нічого.

На зустрічі ВРЦ у Москві в липні 1989 КДБ повідомив, що «в результаті проведених заходів було прийнято вісім публічних заяв і три офіційні листи, які відповідали політичній лінії соціалістичних країн… Завдяки нашим агентам було здійснено позитивний вплив на іноземців».^[46]

До 1989 КДБ міг похвалитися: «Тепер порядок денний ВРЦ є і нашим порядком денним». Патріарх Кирил продовжує використовувати ті самі тактики.

Як документує історик Вікторія Смолкін, Сталін «бачив Православну Церкву як інструмент зовнішньої політики на світовій арені, противагу впливу Ватикану в Європі та дипломатичний інструмент у Холодній війні, що розгорталася».^[47] Використання КДБ церковних агентів виходило за межі ВРЦ до прямих операцій проти Ватикану. Мета тут не захищати екклезіологію Риму, якій ця книга протистоїть (дивіться Частину I); мета показати, що агенти КДБ у шатах Патріархату були направлені проти будь-якої цілі, яку призначала Москва, і масштаб цього розгортання був тотальним.

Делегати Руської Православної Церкви, включаючи підпільних агентів КДБ, вже відвідували Другий Ватиканський Собор (1962-65) як спостерігачі.^[48] Записи Мітрохіна називають принаймні одного за кодовим ім’ям: «“Владімір” був частиною делегації Руської Православної Церкви, яка брала участь у Другому Ватиканському Соборі».^[49] Журналіст Джон Коехлер ідентифікує двох делегатів на ім’я: Митрополити Боровий і Котляров, обидва агенти КДБ, чиє відвідування було дозволене Хрущовим за умови, що «жодних нападок на комунізм не буде зроблено на конклаві».^[50] Ціною присутності РПЦ на соборі, який переформатував католицько-православні відносини, було мовчання про радянське переслідування.

У 1969 Голова КДБ Юрій Андропов затвердив стратегічний документ, спрямований на протидію впливу Католицької Церкви. Його цілі включали здобуття впливу на членів Римської Курії, інфільтрацію католицьких інституцій через агентів КДБ, дискредитацію католицьких чиновників і примушення Ватикану призупинити підтримку католицької діяльності в СРСР.^[48] Директива Андропова не була розпливчастим політичним побажанням; вона вказувала, що агенти КДБ будуть надавати дезінформацію безпосередньо Папі. Агент «Адамант» використовував контакти з «видатними членами Римської Курії» для передачі сфабрикованих тверджень, тоді як агент «Дактарас» їздив до Риму з групою єпископів і «мав особисту зустріч з Папою».^[51] Через двадцять років оперативні результати були задокументовані. Звіт 1989 року від начальника 4-го Відділу КДБ (відділу релігії) констатує:^[52]

Самыми важными были поездки агентов «Антонов», «Островский» и «Адамант» в Италию для переговоров с Папой по вопросам будущих взаимоотношений между Ватиканом и Русской Православной Церковью, в частности проблемам униатов.

Найважливішими були поїздки агентів «Антонов», «Островський» та «Адамант» до Італії для переговорів з Папою з питань майбутніх взаємовідносин між Ватиканом і Руською Православною Церквою, зокрема проблем уніатів.

— Полк. В. Тімошевський, 4-й Відділ, 5-е Управління, звіт (1989)

Ці три кодових імена ідентифіковані як старші митрополити Руської Православної Церкви.^[53] Агенти, направлені на переговори з Папою, не були маргінальними постатями; за власною документацією КДБ, вони були оперативними агентами, що виконували доручені завдання.

КДБ не обмежувався переговорами. За записами Мітрохіна, КДБ направив тих самих агентів РПЦ всередину інституцій Ватикану: «Дроздов» (майбутній Патріарх Алексій II), «Святослав» (Митрополит Никодим), «Адамант» (Митрополит Ювеналій) та «Нестеров» отримали завдання інфільтрувати Конгрегацію Східних Церков, Секретаріат єдності християн і Секретаріат справедливості та миру: саме ті ватиканські органи, відповідальні за відносини з Православною Церквою.^[54]

Це безпосередньо стосується Частини I цієї книги (Розділ 1, Розділ 2): відносини Московського Патріархату з Ватиканом будувалися не церковниками, які діяли добросовісно. Вони будувалися, у свої основоположні роки, розвідувальними агентами, що виконували завдання КДБ. Телеграма 1980 року від штаб-квартири КДБ до начальника операцій у Польщі зробила цю стратегію явною: КДБ планував використовувати «контакти в Руській Православній Церкві, а також у Грецькій та Вірмено-Григоріанській церквах, для розвідувальної роботи» проти Ватикану, і запобігати «будь-якому зв’язку між цими контактами та Ватиканом, що не був схвалений КДБ».^[55] Інституційні відносини, що породили Гаванську Декларацію 2016, були засіяні операціями КДБ, задокументованими у власних файлах КДБ.^[52]

Знищення уніатів

Використання КДБ Руської Православної Церкви проти Ватикану мало найнасильницьке вираження у придушенні Української Греко-Католицької (Уніатської) Церкви. Унія була єретичною інституцією, народженою єпископською зрадою на Берестейській Унії (1595), і Православна Церква справедливо їй протистоїть. Але канонічний шлях привести єретиків до істини лежить через проповідь, покаяння і навернення, а не через таємну поліцію. У 1946 радянський уряд інсценував «Львівський Собор»: усі дванадцять українських греко-католицьких єпископів були заарештовані, і решту духовенства примусили під дулами зброї «прийняти» поглинання Руською Православною Церквою. Ієрархія РПЦ була, за словами історика Шона Бреннана, «добровільним спільником» у тому, що він називає «ганебним розділом». Лише двоє з дванадцяти єпископів пережили свої тюремні строки. Тисячі вірних східного обряду загинули в Сибіру та Казахстані. Архієпископ Сліпий, глава Української Греко-Католицької Церкви, провів вісімнадцять років у таборах примусової праці за відмову визнати легітимність Собору. Після звільнення він описав, що чекало священиків:

Нашим священикам було дано вибір: приєднатися до «Церкви Режиму» і тим самим зректися католицької єдності, або витерпіти щонайменше десять років суворої долі депортації та всіх пов’язаних з нею покарань. Переважна більшість священиків обрала шлях тюрем і концентраційних таборів Радянського Союзу.

— Архієпископ Йосиф Сліпий, цитовано в Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), с. 26; пор. Andrew & Mitrokhin, The Sword and the Shield, с. 498

«Церква Режиму»: власна назва Сліпого для Руської Православної Церкви під контролем КДБ. Уніати були єретиками, і Сліпий не був православним святим. Але його фраза називає те, чим стала РПЦ: не Церквою, яка навертає єретиків через Євангеліє, а інструментом режиму, який поглинає їх силою.^[56]

Розрізнення має значення: уніатів поглинули не тому, що вони були єретиками, яких треба було привести до істини, а тому, що вони були спільнотами, які радянська держава вважала загрозою. Мотив був політичним, а не церковним. Ендрю і Мітрохін підтверджують це безпосередньо:

Побоюючись наприкінці Другої світової війни, що Уніатська Церква стане осередком українського націоналізму, Сталін вирішив тероризувати її до підкорення Москві.

— Christopher Andrew & Vasili Mitrokhin, The Sword and the Shield, с. 499

РПЦ була обрана інструментом цього придушення саме тому, що її структура робила її контрольованою. Іван Полянський, полковник КДБ і голова РСРК (Ради у справах релігійних культів), пояснив це у звіті 1947 року до партійного Відділу пропаганди й агітації:

Переважна більшість релігійно налаштованих громадян сповідує Православ’я і тому перебуває під певним впливом Руської Православної Церкви, яка завдяки своєму історично сформованому віровченню ніколи не претендувала і не претендує на роль першорядного політичного гравця, а завжди йшла у фарватері державної політики. Ієрархічна організаційна структура Православної Церкви досконаліша за структуру будь-якого іншого культу, що дозволяє нам з більшою гнучкістю та ефективністю контролювати і регулювати її внутрішнє життя.

— Іван Полянський, цитовано у Victoria Smolkin, A Sacred Space Is Never Empty (Princeton University Press, 2018), с. 86

«Досконаліша за структуру будь-якого іншого культу»: в очах радянської держави цінність Московського Патріархату полягала не в його Православ’ї, а в його слухняності. І наслідки цієї слухняності пережили сам Радянський Союз: придушивши уніатів державним насильством, а не канонічною проповіддю, РПЦ дала своїм ворогам зброю, яку вони продовжують використовувати. Уніатські священики, які обрали в’язницю і депортацію замість підкорення, тепер виставляються мучениками совісті тими самими єретичними спільнотами, яким Церква протистоїть. Покірність Московського Патріархату радянській державі створила більше зброї для ворогів Христових в обмін на менше ворогів радянської держави.^[57]

Протягом наступних чотирьох десятиліть КДБ проводив систематичні операції з інфільтрації та знищення підпільних уніатських спільнот, що продовжували таємно діяти. Записи Мітрохіна документують, як КДБ вербував агентів серед уніатського духовенства через погрози, шантаж і використання членів сімей; компрометував та ізолював уніатських лідерів Величковського і Стернюка; а в 1981 році Політбюро в Україні спрямувало пропагандистські кампанії під назвою «Уніатська Церква: ворог миру і прогресу».^[56] Уже сама назва цієї кампанії виявляє модель: уніатів переслідували як ворогів миру і прогресу, а не як ворогів православної віри. Радянська держава протистояла уніатам, коли вони загрожували державним інтересам, а не коли вони загрожували Церкві. Відділ, який координував ці операції проти уніатів, був тим самим ВЗЦЗ, яким керував Никодим і який успадкував Кирил. У 2016 Патріарх Кирил підписав Гаванську Декларацію, що надала уніатам «право на існування» (дивіться Розділ 2, Розділ 5). Інституція, яка допомагала їх знищити, тепер легітимізує їх, через той самий відділ, у секретній декларації з Папою.

Розсекречені документи з архівів Служби безпеки України (СБУ) виявляють, що Помісний Собор 1945 року, який обрав Патріарха Алексія I, перебував під впливом радянської розвідки. Директива від 28 вересня 1944, підписана чиновниками НКВС (попередника КДБ), наказувала, що агенти НКДБ повинні становити більшість серед делегатів собору.^[58] Дослідження історика Романа Скакуна в розсекречених файлах КДБ документує, що насиченість агентурою серед єпископів в Україні досягала 90-100% протягом 1944-1964 років.^[59] Це виявляє цілком систематичну практику вербування єпископських кандидатів перед хіротонією, що відрізняє інституційне проникнення від простого виживання під переслідуваннями.

Архіви Болгарської Державної Безпеки (ДС) додають шосту країну до запису. Звіти ДС від 1982 та 1984, розсекречені Болгарською Комісією з розкриття документів, називають «Архієпископа Кирила Виборзького, ректора Ленінградської Духовної Академії» реальним ім’ям і титулом в операціях ВРЦ, включаючи його роль у забезпеченні обрання Еміліо Кастро Генеральним Секретарем ВРЦ. Болгарська розвідка не мала причин використовувати руське кодове ім’я КДБ у власній внутрішній документації; їхня ідентифікація незалежна від питання кодового імені взагалі.^[60]

Ці українські та болгарські джерела слід оцінювати у їхніх відповідних політичних контекстах, але вони підтверджують ідентичну модель, встановлену незалежно руськими, британськими, швейцарськими та чеськими архівами. Конвергенція тепер охоплює шість країн з різними політичними інтересами, різними архівними системами та різними причинами для розслідування: Росія (Центральний Архів ФСБ), Великобританія (Папери Мітрохіна, Архів Черчілля), Швейцарія (розсекречені файли Федеральної Поліції), Чехія (Архів Спецслужб), Болгарія (Комісія з розкриття документів) та Україна (архіви СБУ). Додайте до цього засудження федеральним судом США з присяжними свідченнями КДБ, попередження ФБР, розповсюджене американським парафіям, і підтвердження власного речника Московського Патріархату: «абсолютно всі».

Щоб відкинути все це, потрібно вірити, що шість суверенних держав з глибоко різними політичними інтересами, плюс федеральна судова система та ФБР США, всі незалежно сфабрикували або неправильно прочитали ті самі докази про ту саму особу, що становило б когнітивний дисонанс і заперечення.

Усі докази вказують на один висновок: систематичне інституційне проникнення від виборів Патріарха 1945 через ВЗЦЗ під Никодимом до керівництва Патріарха Кирила сьогодні.

Архівний запис

Фелікс Корлі, редактор Forum 18 News Service і автор Religion in the Soviet Union: An Archival Reader (Релігія в Радянському Союзі: архівна хрестоматія) (1996), зібрав кожне відоме посилання на «Михайлова» в публічно доступних матеріалах КДБ.^[19] Документи охоплюють чотирнадцять років і походять з Центрального Архіву ФСБ у Москві, Паперів Мітрохіна в Архіві Черчілля у Кембриджі та Архіву Чеських Спецслужб у Празі. Найраніша відома згадка датується лютим 1972 року, коли Кирилу було двадцять п’ять:

У Нову Зеландію і Австралію виїхали агенти «Святослав» [Митрополит Никодим Ротов] і «Михайлов» на засідання ЦК ВРЦ [Центрального Комітету Всесвітньої Ради Церков].

— Центральний Архів ФСБ, ф. 5, оп. 19, пор. № 273, д. Е62, с. 90; цитовано в Felix Corley, «The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB» (2018)

Це найраніший відомий документ, що пов’язує кодове ім’я «Михайлов» з діяльністю у ВРЦ.^[61] До січня 1973 року внутрішні звіти КДБ оцінювали його роботу:

Агенти органів КДБ «Магістр» [Архієпископ Антоній Мельников] і «Михайлов» були направлені до Таїланду та Індії для участі в роботі ВРЦ. Агенти здійснили добрий вплив на роботу Ради і надали інформацію оперативного інтересу щодо ситуації у ВРЦ та інформацію про особистий характер окремих діячів.

— Центральний Архів ФСБ, ф. 5, оп. 20, пор. № 304, д. Ж64, с. 32; цитовано в Felix Corley, «The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB» (2018)

За власними словами КДБ, «Михайлов» інформував на людей, з якими працював у ВРЦ.^[62] КДБ вважав це «добрим впливом». Якщо це правда, це робить Патріарха Кирила traditore, що підлягає позбавленню сану.

Ті, хто відкидає архіви КДБ як теорію змови або фабрикацію, повинні зважити на те, що говорить нам власний веб-сайт Кирила. Його офіційна біографія на mospat.ru підтверджує, що він був призначений представником Московського Патріархату у ВРЦ в Женеві у жовтні 1971 і безперервно відвідував заходи ВРЦ з тієї дати. Звіт КДБ від січня 1973 стверджує, що «Михайлов» був направлений до Таїланду для роботи у ВРЦ. Власні записи ВРЦ показують, що її велика конференція «Порятунок сьогодні» проходила в Бангкоку з 29 грудня 1972 по 12 січня 1973. Архімандрит Кирил, як представник Патріархату у ВРЦ, мав бути присутнім.

КДБ каже, що «Михайлов» був у Таїланді для ВРЦ у січні 1973. Біографія Кирила каже, що він був представником ВРЦ. ВРЦ каже, що провела велику конференцію в Таїланді у січні 1973. Три незалежних джерела, один висновок. Це не теорія змови. Це один-до-одного збіг між секретними оперативними звітами КДБ і публічно доступним послужним списком самого Кирила.^[63]

Який захист залишається? Архіви сфабриковані? Тоді чому біографія самого Кирила розміщує його на тих самих заходах? Кодове ім’я належить комусь іншому? Тоді хто був тим іншим «Михайловим», що служив представником Патріархату у ВРЦ в Женеві одночасно з Кирилом?

Місця для збігу чи порожніх байдужих заяв про дезінформацію не залишилось.

Власні записи Мітрохіна, опубліковані в перекладі Шона Бреннана, надають ще одну деталь. У звіті про вербування ректора-єзуїта Григоріанського Університету в Римі (кодове ім’я «Спортсмен»), КДБ зазначив, що «Спортсмен» листувався з двома агентами:

Він листувався з агентом Дніпропетровської області під кодовим ім’ям «Луч» та агентом КДБ у Ленінграді під кодовим ім’ям «Михайлов». «Луч» є священиком і викладачем школи наукового атеїзму; «Михайлов» також є церковним працівником.

— Звіт КДБ, записаний у Василь Мітрохін, КДБ проти Ватикану, опубліковано в Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), с. 85

Власні файли КДБ ідентифікують «Михайлова» як «церковного працівника», базованого в Ленінграді. Кирил був церковним працівником, базованим у Ленінграді. Кодове ім’я, місто, професія та хронологія ВРЦ: все сходиться на одній особі.^[64]

Це не звинувачення від ворожих сторонніх. Це власні оперативні звіти КДБ, подані в їхніх власних архівах, що описують те, що їхній власний агент робив для них. Ці файли досліджувалися дослідниками, коли архіви були ненадовго відкриті після невдалого путчу серпня 1991.

Архіви запечатані

У січні 1992 голова руської зовнішньої розвідки і Патріарх Алексій II, обидва названі у файлах КДБ, особисто лобіювали припинення доступу комісії до архівів.^[65]

Вони забезпечили запечатування доказів.

Це не було імпровізацією. Навіть у 1989, на піку гласності (політики Горбачова щодо політичної відкритості), Голова КДБ Володимир Крючков звернувся до питання захисту агентів на зустрічі секретарів партійних організацій у центральному апараті КДБ:

Важливо проявляти найбільшу турботу про наших помічників. Вони повинні бути абсолютно впевнені, що не опиняться в незручному становищі через нашу вину, і що турбота про них та про їхні сім’ї є нашим обов’язком.

— Голова КДБ Володимир Крючков, зустріч секретарів партійних організацій, 15 квітня 1989

«Наші помічники». «Їхні сім’ї». «Наш обов’язок». Це була політична директива від голови КДБ його власному старшому персоналу, опублікована в Збірнику КДБ СРСР, внутрішньому журналі агентства, ніколи не призначеному для публічного перегляду. КДБ вважав захист своїх церковних агентів питанням інституційного обов’язку. Коли архіви знову запечатали, це було виконанням постійного зобов’язання, сформульованого самим Головою КДБ.^[66]

На сьогодні Московський Патріархат ніколи не заперечував існування цих документів і не оскаржував їхній зміст.

Якщо ці документи були сфабриковані або перекручені, Московський Патріархат міг би закликати до повторного відкриття архівів для незалежного перегляду. Прозорість ніколи не шкодить невинним сторонам, і наші святі заохочували такі розслідування. Замість того, щоб наслідувати приклад наших святих, двоє з причетних чоловіків закрили розслідування, і жоден захист Кирила ніколи не вимагав оприлюднення архівів.

Документи також розкривають активне управління агентами. У 1983 «Михайлов» пройшов дві «контрольні зустрічі»: сесії, де агентів допитували офіцери КДБ вище рівня їхнього звичайного куратора:

Контрольні зустрічі проведено з агентами: «Адамант» — [Микола Миколайович] Романов, Фіцев. «Михайлов» (УКДБ по ЛО [Ленінградська область]) — Комаров.

— Внутрішній звіт КДБ (1983), цитовано в Felix Corley, «The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB» (2018)

Контрольна зустріч вересня 1983 була проведена начальником відділу церковних справ КДБ.^[67] Ще у 1983 документи перераховують «Михайлова» як підпорядкованого Ленінградському обласному КДБ, ще не переведеного до центрального управління. КДБ перевіряв його періодично через старших офіцерів, а не його звичайного куратора. Це було активне управління оперативним агентом.

Архів Чеських Спецслужб у Празі незалежно підтверджує ці записи. Спільний план КДБ-СтБ (чехословацької таємної поліції) від листопада 1978 називав «Михайлова» серед агентів, яким доручено «агентурне проникнення у Ватикан, Всесвітню Раду Церков та інші реакційні церковні організації». Спільний план жовтня 1986 називав «ДРОЗДОВ» [майбутній Патріарх Алексій II] і «МИХАЙЛОВ» разом як агентів, яким доручено контролювати Конференцію Європейських Церков. Обидва документи є публічно доступними в Архіві Чеських Спецслужб.^[68]

Активне шпигунство: Засудження Трофімова

Ці церковні агенти КДБ не були просто пасивними інформаторами.

Справа Митрополита Іринея Віденського (кодове ім’я «Ікар») демонструє, що ієрархи РПЦ служили активними вербувальниками розвідки. Іриней завербував свого названого брата, полковника армії США Джорджа Трофімова, який став найвищим за рангом американським військовим офіцером, коли-небудь засудженим за шпигунство. На суді генерал КДБ Олег Калугін свідчив під присягою, що Іриней «добре працював, зокрема у вербуванні Маркіза». Трофімова засудили до довічного ув’язнення.

Це не журналістика чи звинувачення; це кримінальний вирок федерального суду Сполучених Штатів, з доказами, перевіреними через перехресний допит і правила надання доказів. Міністерство юстиції США заявило в обвинувальному акті, що КДБ мав «кілька подібних колаборантів серед духовенства Московського Патріархату як всередині, так і за межами СРСР».^[69]

Митрополит Никодим: Наставник

Митрополит Никодим особисто наставляв Патріарха Кирила. У 1966 Никодим призначив молодого Володимира Гундяєва (майбутнього Патріарха Кирила) своїм особистим секретарем. У 1969 Никодим висвятив його на диякона і священика. Власна біографія Московського Патріархату описує Никодима, який очолював ВЗЦЗ з 1960 по 1972, як «вчителя і наставника» Кирила і зазначає, що Кирил бачив керівництво Никодимом ВЗЦЗ як «приклад».^[70] Кирил почав працювати у зовнішніх церковних зв’язках у 1968 під прямим керівництвом Никодима і пізніше очолював той самий відділ ВЗЦЗ з 1989 по 2009.

Проблеми Никодима виходили за межі співпраці з КДБ: православні консерватори звинувачували його у «можливій єресі» та пов’язували з «розкольницькою Живою Церквою», підтриманим Совітами рухом, що конкурував з Патріархом Тихоном.^[71] 5 вересня 1978, під час аудієнції у Папи Іоанна Павла I, Никодим переніс серцевий напад і помер, за одним свідченням «буквально в обіймах Папи»; перші заупокійні молитви за нього здійснило римо-католицьке духовенство.^[72] Це був наставник і висвячувач Кирила: не лише агент СВЯТОСЛАВ, а людина, підозрювана в єресі і продовженні духу підтриманого Совітами розколу, чиїм останнім актом була зустріч з Римським Папою.

Але у 2009 Патріарх Кирил назвав Никодима «сповідником» (исповедником), формальним агіографічним титулом для того, хто страждає за православну віру:

Его жизнь была жизнью исповедника, который отдал самое дорогое, что у него было — собственную жизнь, для того чтобы, может быть, наступила та эпоха, в которую нам с вами приходится трудиться.

Його життя було життям сповідника, який віддав найдорожче, що мав: власне життя, щоб, можливо, настала та епоха, в яку нам з вами доводиться працювати.

— Патріарх Кирил, промова на конференції «Богословська спадщина Митрополита Никодима», 12 жовтня 2009. https://www.patriarchia.ru/article/89716

Архів Мітрохіна каже: агент СВЯТОСЛАВ. Кирил каже: «сповідник». Це те саме слово, яке Патріарх Кирил вживає для Митрополита Сергія (Розділ 9), людини, яку святі називали богохульником і зрадником гіршим за Несторія. Таким чином, шаблон проявляється: Патріарх Кирил надає титул святих колаборантам з КДБ, симпатикам та іншим пов’язаним комуністам і марксистам, таким як Фідель Кастро (Розділ 11: «Віва Куба!» Кирил, Куба і Фідель Кастро).

У тій же промові він захищав стратегію Никодима працювати всередині радянської системи як героїчний спротив:

Владыка был первым человеком, который изнутри системы стал эту совершенно неправильную схему отношений Церкви и государства разрушать.

Владика був першою людиною, яка зсередини системи почала руйнувати цю цілком неправильну схему відносин Церкви і держави.

— Патріарх Кирил, промова на конференції «Богословська спадщина Митрополита Никодима», 12 жовтня 2009, https://www.patriarchia.ru/article/89716

Борис Талантов, який помер у в’язниці за те, що говорив правду, називав Никодима тим, хто «зрадив Церкву не зі страху, а за совістю». Кирил називає його сповідником, який працював зсередини.^[73]

Никодим помістив Кирила у ВРЦ

Никодим особисто помістив Кирила у Всесвітню Раду Церков. Студентом у 1968 Кирил відвідав Асамблею ВРЦ в Уппсалі. Після того, як Никодим його висвятив у 1969 і призначив особистим секретарем (1970-1971), Кирил переїхав до Женеви в 1971 представляти Руську Православну Церкву у ВРЦ у віці 24 років. Його обрали до Центрального і Виконавчого Комітетів ВРЦ у 1975, де він служив до 1998. З 1976 по 1978 він служив заступником Патріаршого Екзарха Західної Європи під Митрополитом Никодимом.^[74] Це означає, що Кирил був протеже Никодима у ВРЦ протягом саме того періоду (1971-1978), коли Архів Мітрохіна стверджує, що агенти КДБ використовували ВРЦ для придушення критики радянського переслідування. Кирил провів 27 років (1971-1998) у цій інституції.

Найробі 1975: Перша публічна зрада Кирила

Перш ніж розглядати, що 27 років у ВРЦ породили, розгляньмо, що Кирил зробив у своїй першій значній ролі у ВРЦ.

На П’ятій Асамблеї Всесвітньої Ради Церков у Найробі (листопад-грудень 1975) двоє руських православних християн подали лист до Асамблеї, документуючи релігійне переслідування в Радянському Союзі. Вони апелювали до солідарності з вірними, які зазнавали «жорстокого поводження» у «психіатричних клініках та будинках престарілих».^[75]

Авторами були о. Глеб Якунін і Лев Регельсон. Регельсон був фізиком і математиком Московського Університету, який перейшов у Православ’я з комуністичної родини. Він став поважним церковним істориком, чия наукова праця пізніше цитувалася власним Orthodox Life Джорданвілля.^[76] Це не були політичні агітатори. Це були серйозні православні віруючі, які документували те, що радянська держава робила з Церквою.

Відповідь руської делегації, в якій брав участь молодий Архімандрит Кирил, була описана спостерігачами як «енергійний захист концепції свободи людини їхнього уряду та їхньої церкви і їхнє повне відкидання» листа дисидентів. Один вчений назвав це «попередженням для всіх у Найробі».^[75]

Кирил зробив більше, ніж просто брав участь. За кількома джерелами, він «публічно заперечив, що в СРСР існувало релігійне переслідування».^[77] Він засудив лист Якуніна, що викривав переслідування. Він захищав радянський уряд проти свідчення вірних, які страждали. Один західний делегат назвав динаміку, що працювала:

Я спостерігав, що діє неписане правило, яке стверджує, що СРСР ніколи не можна публічно критикувати. Тим не менш, добре відомо, що СРСР перебуває на передньому краї порушень прав людини. Я вважаю, що ця традиція повинна закінчитися.

— Преосвященний Річард Голловей, Шотландська Єпископальна Церква, виступ на Асамблеї в Найробі (1975)^[78]

Чи говорив Патріарх Кирил правду, коли заперечував, що в СРСР існувало релігійне переслідування?

Ні. Він брехав. І ми маємо докази з самих радянських документів.

Звіт Фурова, написаний того ж року (1975) заступником голови Ради у справах релігій і пізніше таємно вивезений на Захід, документував:^[79]

• Священний Синод був «під контролем» Ради у справах релігій, а його склад, порядок денний і рішення заздалегідь узгоджувалися з радянським державним органом, що контролював релігію
• Єпископів класифікували за їхньою політичною лояльністю до радянської держави
• У публічній лекції того ж періоду Фуров визнав, що кількість православних храмів скоротилася з 77 676 до революції 1917 року до 7 500 у 1976 році, і на ці храми припадало лише 5 900 священиків

Переслідування було реальним. Православні храми були скорочені до менш ніж однієї десятої від дореволюційної кількості. Це відбувалося в реальному часі, поки Кирил стояв у Найробі і говорив світові, що не було «порушень прав вірних».

Що сталося з о. Глебом Якуніним, людиною, яка наважилася задокументувати переслідування, яке заперечував Кирил?

У 1976 Якунін заснував Християнський комітет захисту прав вірних. Він зібрав понад 400 документів, що доводили переслідування, яке заперечував Кирил. У 1979 його заарештували. У 1980 засудили до п’яти років суворого режиму таборів примусової праці плюс п’ять років заслання. Він витерпів Лефортовську тюрму і сумнозвісний табір Перм-37, потім заслання в Якутії, за 4 800 кілометрів від Москви.^[80]

Якунін постраждав за те, що говорив правду. Кирил просунув свою кар’єру брехнею.

Пізніше сам Кирил визнав те, що заперечував у 1975. У посланні до Всесвітньої Ради Церков він визнав те, що раніше заперечував:

Мы с благодарностью вспоминаем ту солидарность, которую проявили вместе с нами братья и сестры в стремлении преодолеть ограничения религиозной свободы, ставшие следствием государственной политики, сформированной идеологией воинствующего атеизма.

Ми з вдячністю згадуємо ту солідарність, яку наші брати і сестри проявили разом з нами у прагненні подолати обмеження релігійної свободи, що стали наслідком державної політики, сформованої ідеологією войовничого атеїзму.

— Патріарх Кирил, вітальне послання до 70-річчя Всесвітньої Ради Церков, 22 червня 2018, https://www.patriarchia.ru/article/99348

Він визнає тепер те, що заперечував тоді.^[81] Були «обмеження релігійної свободи». Була «державна політика» «войовничого атеїзму». У 1975 він називав це брехнею. Через десятиліття він вдячний за солідарність проти цього. Це людина, яка каже те, що вимагає момент: заперечення, коли це служить державі; вдячність, коли це служить його репутації.

Це сергіанство в дії: брехня задля радянської держави, поки вірні страждали. Людина, яка засудила лист Якуніна у 1975, пізніше очолювала інституцію, яка позбавила Якуніна сану у 1993 за викриття проникнення КДБ. Шаблон є послідовним через десятиліття: помста проти тих, хто говорить правду, захист брехні.

Брехня Кирила у Найробі не була ізольованим вчинком. Це було застосування шаблону, встановленого десятиліттями раніше, відомого як сергіанство. Собор Єпископів РПЦЗ у жовтні 1991, підписаний Митрополитом Віталієм та 16 єпископами, визначив його точно:

«Сергіанство» це, коротко, політика підлабузництва перед атеїстичним режимом, політика, яка привела сергіанців так низько, що вони служили заупокійні молебні за тими, хто переслідував Церкву і віру, і виголошували таку брехню, як їхні заяви про те, що в Радянському Союзі ніхто ніколи не переслідувався за віру.

— Послання Собору Єпископів РПЦЗ (жовтень 1991), Orthodox Life (Православне Життя), Том 41, № 6, с. 10

«Такі заяви про те, що ніхто ніколи не переслідувався за віру в Радянському Союзі». Це саме те, що Кирил зробив у Найробі у 1975. Власний Собор Єпископів РПЦЗ, через шістнадцять років після Найробі, визначив сергіанство в термінах, які точно описують дії Кирила.

Що ж породили 27 років інституційної вірності? У лютому 1991 Митрополит Кирил публічно захищав ВРЦ на Асамблеї в Канберрі, називаючи її «нашим спільним домом» і «колискою єдиної церкви» та обіцяючи «сприяти розвитку екуменічного руху».^[82] Його захист ВРЦ проти святих, які її засудили, детально розглянуто у Розділ 7.

У 2009 Кирил підтвердив, як далеко простягнувся вплив Никодима:

Я могу назвать конкретные имена людей, которые, наверное, не стали бы никогда архиереями, если бы не владыка Никодим. В первую очередь, это покойный Святейший Патриарх Алексий… Ко времени перестройки, ко времени перемены церковно-государственных отношений те люди, которые стали архиереями благодаря владыке, приняли на себя весь груз управления Церковью. Практически весь Синод состоял из них, кого владыка Никодим тем или иным способом привел к архиерейскому служению.

Я можу назвати конкретні імена людей, які, напевно, ніколи не стали б архієреями, якби не владика Никодим. Насамперед, це покійний Святіший Патріарх Алексій… На час перебудови, на час зміни церковно-державних відносин ті люди, які стали архієреями завдяки владиці, взяли на себе весь тягар управління Церквою. Практично весь Синод складався з них, кого владика Никодим тим чи іншим чином привів до архієрейського служіння.

— Патріарх Кирил, промова на конференції «Богословська спадщина Митрополита Никодима», 12 жовтня 2009. https://www.patriarchia.ru/article/89716

Кирил каже «Практично весь Синод» з гордістю. Никодим, та сама людина, яку Архів Мітрохіна ідентифікує як агента КДБ СВЯТОСЛАВ, особисто підібрав керівництво Руської Православної Церкви. Кирил серед них, і він прославляє це як спадщину, гідну святкування.

Через чотири роки Митрополит Іларіон (Алфєєв), наступник Кирила на посаді голови ВЗЦЗ, незалежно підтвердив цю лінію наступності. Виступаючи в Інституті загальної історії у грудні 2013, він назвав лише двох голів ВЗЦЗ історично видатними:

Самыми выдающимися среди них по праву считаются митрополит Ленинградский и Новгородский Никодим (Ротов) и нынешний Предстоятель Русской Православной Церкви Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл.

Найвидатнішими серед них по праву вважаються Митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим (Ротов) і нинішній Предстоятель Руської Православної Церкви Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил.

— Митрополит Іларіон (Алфєєв), виступ в Інституті загальної історії, 23 грудня 2013, https://www.patriarchia.ru/article/10396^[83]

У тій же промові Іларіон пояснив механізм: Никодим переконав радянську владу, що міжнародні екуменічні конференції потребують молодих, освічених єпископів для представлення Церкви; цих єпископів висвячували, відправляли за кордон, а потім вони повертались, щоб заповнити єпархіальні вакансії. Два свідки, з різницею в чотири роки, описують ту саму систему з гордістю.

Інституційна наступність незаперечна. Никодим помістив Кирила у ВРЦ в 1971. Він навчався там 27 років. У 1991 він захищав ВРЦ проти святих, які її засудили. У 2017 він прославив наставника Никодима, Сергія.

Таким чином, вшанування Патріархом Кирилом Митрополита Сергія не є таємницею (дивіться Розділ 9). Це інституційна вірність людині, яка зробила весь цей апарат можливим.

Митрополит Сергій капітулював перед Радянським Союзом, а отже перед КДБ. Митрополит Никодим, інституційний наступник Сергія, нібито служив як агент КДБ СВЯТОСЛАВ, очолюючи ВЗЦЗ і використовуючи ВРЦ для радянських цілей. Патріарх Кирил був особистим протеже Никодима, висвяченим ним, навченим ним у ВЗЦЗ і пізніше очолював той самий відділ протягом двох десятиліть. Це систематична інституційна наступність.

Пострадянське продовження

Деякі стверджують, що будь-які компроміси під радянським тиском закінчилися з крахом Радянського Союзу. Докази свідчать про інше.

Попередні розділи задокументували проникнення радянської доби: відділ, заснований таємною поліцією, укомплектований завербованими агентами, керований постійно присутнім полковником КДБ, з «примарним» автором, який чотири десятиліття писав промови Патріарха. Питання в тому, чи ці розвідувальні відносини закінчилися у 1991 році, чи продовжилися під керівництвом Кирила. Відповідь задокументована тією самою збіжністю джерел: меморандумом Петровського (2009), який формалізує співпрацю з трьома розвідувальними службами одночасно і вимагає особистого схвалення Патріарха для операцій СЗР; медаллю СЗР, врученою священику Московського Патріархату у Швеції (2023); публічним визначенням Московського Патріархату Шведською службою безпеки як «платформи для розвідувальної діяльності» (2024); незалежним висланням або обмеженням духовенства Московського Патріархату п’ятьма урядами НАТО/ЄС з міркувань безпеки; і власною перебудовою семінарій Кирилом для підготовки військових капеланів. Інституція не змінилася. Методи не змінилися. Змінилася лише назва спецслужби.

Патріарх Кирил успадкував інституцію, пронизану КДБ, і активно відбудував церковно-державний альянс у пострадянську еру, позиціонуючи РПЦ як інструмент державної влади.^[84]

Дмитро Адамський, професор Школи Управління Лаудера в IDC Герцлія, документує цю трансформацію у Russian Nuclear Orthodoxy (Руська Ядерна Ортодоксія) (Stanford University Press, 2019). У січні 1992, через тижні після розпуску Радянського Союзу, приблизно п’ять тисяч старших військових командирів зібралися у Кремлі. Серед головних доповідачів був Митрополит Кирил:

Промова високопоставленого клірика перед такою старшою військовою аудиторією була нечуваною. Промова Кирила, однак, була ідеально підібрана, щоб резонувати з пекучими проблемами у серцях і думках військових. Кирил позиціонував себе як людину, глибоко стурбовану наслідками розпаду для армії, і РПЦ як її надійного політично-соціального союзника. Його виступ був історичним; він дав початковий імпульс монументальному відновленню військово-церковних відносин.

— Dmitry Adamsky, Russian Nuclear Orthodoxy (Руська Ядерна Ортодоксія) (Stanford University Press, 2019), с. 20

Кирил окреслив стратегічну мету РПЦ: «відродження інституту військового духовенства» і досягнення «максимального оцерковлення збройних сил».^[85] Він позиціонував церкву і військо як «братів по зброї», обидва сприймаючи себе «як основних захисників Вітчизни».^[86] Співпраця не закінчилася з падінням Радянського Союзу; вона була відбудована добровільно.

Через десять років ці відносини були церемоніально оформлені. У березні 2002 Патріарх Алексій II особисто освятив відновлений православний храм у центрі Москви як парафіяльний храм ФСБ, агентства-наступника КДБ. Голова ФСБ та Патріарх обмінялися дарами біля вівтаря. Крістофер Ендрю, кембриджський історик, який автентифікував Архів Мітрохіна, назвав це «містичним шлюбом Православної Церкви та апарату державної безпеки».^[87]

Символізм був безпомилковим. Патріарх подарував Директору ФСБ дві ікони, «володіння якими раніше було б достатньо тяжким порушенням, щоб коштувати будь-якому офіцеру КДБ його роботи». Агентство, яке знищило 20 000 храмів, тепер мало свою парафію, освячену людиною, яку КДБ завербував як агента «Дроздов».

2023: Медаль СЗР для священика Московського Патріархату

Співпраця сягає теперішнього часу. У листопаді 2023 о. Макаренко Павло Георгійович, священик Московського Патріархату, який служив у Швеції, був нагороджений Медаллю СЗР «За взаємодію» (№ 4023-ПН) за наказом Директора СЗР Сергія Наришкіна. Медаль, згідно зі статутом самого СЗР, вручається особам, які «надали значну допомогу Службі зовнішньої розвідки Російської Федерації у виконанні покладених на неї завдань».^[88]

Нагороду вручив Митрополит Антоній Волоколамський, голова ВЗЦЗ: того самого відділу, який Патріарх Кирил очолював двадцять років, того самого відділу, який Диякон Рибін назвав операцією КДБ «від самого початку». Церемонію сфотографували й опублікували на сайті Всесвітньої Руської Народної Ради, перш ніж її прибрали.^[89]

Розслідування France 24 згодом дослідило шведську парафію як можливу платформу для шпигунства.^[90]

О. Едельштейн сказав, що ВЗЦЗ був «відділенням Міністерства закордонних справ і КДБ». Тридцять п’ять років потому нинішній голова ВЗЦЗ особисто вручає розвідувальну медаль СЗР парафіяльному священику.

У лютому 2024 Шведська поліція безпеки (СЕПО) зробила свою оцінку офіційною: «руська держава використовує Руську Православну Церкву Московського Патріархату у Швеції як платформу з метою ведення розвідувальної діяльності та інших загроз безпеці». Швеція після цього припинила все державне фінансування Руської Православної Церкви.^[91] СЕПО є шведським відповідником MI5 або контррозвідувального підрозділу ФБР. Коли служба безпеки країни НАТО публічно називає релігійну інституцію розвідувальною платформою, це означає, що вона завершила формальну розвідувальну оцінку і юридичну перевірку. Уряд не припиняє фінансування релігійної громади на підставі припущень.

Швеція не одна. Між 2022 і 2025 роками п’ять держав-членів НАТО і ЄС (західних військових та політичних альянсів, що представляють архітектуру безпеки західного світу) вжили заходів безпеки проти духовенства Московського Патріархату: Болгарія вислала архімандрита Вассіана (Змєєва), представника Руської Православної Церкви в Софії, та двох білоруських священиків на підставах національної безпеки (вересень 2023). Чехія вислала Миколу Ліщенюка, колишнього православного священика в Карлових Варах; міністр закордонних справ Чехії Ян Ліпавський заявив: «Я не вважаю Руську Православну Церкву Московського Патріархату законною церквою, а її представників справжніми священнослужителями. Вона є частиною репресивного апарату Кремля, залученою до операцій російського впливу». Служба внутрішньої безпеки Естонії анулювала дозвіл на проживання митрополиту Євгенію (Рєшетнікову), главі Естонської Православної Церкви Московського Патріархату, за діяльність, що становить «загрозу національній безпеці» (січень 2024). Фінляндія закрила храм РПЦ поблизу військово-морської бази Пансіо в Турку (серпень 2022).^[92]

П’ять урядів з різними політичними інтересами, різними правовими системами і різними причинами для розслідування незалежно дійшли висновку, що духовенство Московського Патріархату в їхніх країнах становить загрозу безпеці. Щоб відкинути їх усіх, треба вірити, що п’ять урядів НАТО/ЄС незалежно сфабрикували підстави безпеки для переслідування руських православних священиків.

Дехто заперечить, що західні уряди служать власним інтересам, що інституції НАТО не є нейтральними арбітрами і що геополітична ворожість до Росії спотворює будь-яке звинувачення з цих джерел. Це слушне зауваження: західні уряди не є незацікавленими сторонами. Але визнання того, що західні інституції мають власні упередження, не робить кожне звинувачення проти Росії сфабрикованим. Докази в цьому розділі походять не лише від західних розвідувальних служб, а й від руських парламентських розслідувань, руських священиків, які служили всередині системи, сповідників, що пройшли радянські в’язниці, і власних співробітників Московського Патріархату. Коли руські, західні та церковні джерела незалежно сходяться на одному висновку, відкидати їх усі як антиправославну змову вимагає значно більшого акту віри, ніж дослідити докази.

Меморандум Петровського

Найбільш вирішальний доказ того, що розвідувальні відносини не просто успадковані, а активно підтримуються, надійшов у 2023, коли ФБР розіслало шестисторінкове повідомлення православним парафіям по всій території Сполучених Штатів під назвою «Руські розвідувальні служби віктимізують Руську Православну Церкву та інші Східні Православні Церкви». Повідомлення ідентифікувало Дмитра Петровського, співробітника ВЗЦЗ Московського Патріархату, як підозрюваного «офіцера руської розвідки, що діє під неофіційним прикриттям». Коли Митна та прикордонна служба США затримала Петровського у травні 2021, його комп’ютер містив конфіденційний меморандум, що описував формальну «систему співпраці» між Руською Православною Церквою та трьома розвідувальними агентствами одночасно: СЗР (Службою зовнішньої розвідки Росії, наступницею Першого Головного Управління КДБ), ГРУ (військовою розвідкою, відповідальною за таємні операції за кордоном) та ФСБ (службою внутрішньої безпеки, прямою наступницею самого КДБ).^[93]

Меморандум вказував, що церковний персонал буде залучений до «оперативної діяльності» СЗР «виключно при прямому схваленні Патріарха». ГРУ описувалося як «готове розширити співпрацю» до включення «реальної польової діяльності». Аналіз метаданих ФБР датує меморандум кінцем березня 2009, через тижні після того, як Кирил став Патріархом у лютому 2009. За даними Foreign Affairs, інсайдери Патріархату підтвердили, що він був складений на прямий запит Кирила.^[93]

ФБР не розсилає попередження безпеки релігійним спільнотам, якщо не оцінило достовірну загрозу. Митна служба вилучила документ за федеральними повноваженнями, з пристрою, що належав власному співробітнику Московського Патріархату. Це не журналістика чи академічна інтерпретація; це висновок федерального правоохоронного органу США.

Меморандум доводить, що Кирил не просто успадкував радянські розвідувальні відносини. Ставши на посаду, він особисто формалізував систему співпраці з трьома розвідувальними агентствами одночасно, вимагаючи його особистого схвалення для оперативної діяльності СЗР, що проводиться через Церкву.

Таким чином, інституція не змінилася. Методи не змінилися. Змінилася лише назва спецслужби.

Теологія злиття

Пострадянська співпраця не є лише інституційною; Кирил надав їй богословське обґрунтування. Він не просто терпить переплетення монастирів і військової влади. Він святкує це як божественний промисел. У 2016, виступаючи на закладанні Успенського Собору в Саровському монастирі, монастирі, де Св. Серафим Саровський подвизався в аскезі, Кирил звернувся до факту, що Совіти знищили монастир і побудували на його руїнах ядерний об’єкт (Арзамас-16):

В силу прагматических соображений, не имевших, казалось бы, никакой связи с духовным наследием нашего народа, здесь было заложено основание того самого учреждения, которое создало ядерный щит нашего Отечества. Благодаря ученым, инженерам, техникам, рабочим, которые трудились здесь, в обители преподобного Серафима, никак не связывая себя с великой духовной традицией, дурные поступки обратились к добрым последствиям. Силой благодати Божией свершилось так, что именно в обители преподобного Серафима возникла сила, которая оградила страну нашу и весь мир от страшной термоядерной войны.

Через прагматичні міркування, які, здавалося б, не мали жодного зв’язку з духовною спадщиною нашого народу, тут було закладено основу тієї самої установи, яка створила ядерний щит нашої Вітчизни. Завдяки вченим, інженерам, технікам, робітникам, які трудилися тут, в обителі преподобного Серафима, жодним чином не пов’язуючи себе з великою духовною традицією, погані вчинки обернулися добрими наслідками. Силою благодаті Божої сталося так, що саме в обителі преподобного Серафима виникла сила, яка огородила країну нашу і весь світ від страшної термоядерної війни.

— Патріарх Кирил, промова на закладанні Успенського Собору, Саровський монастир, 1 серпня 2016. https://www.patriarchia.ru/article/97812

Совіти зруйнували монастир святого і побудували термоядерну зброю на руїнах. Кирил називає це «поганими вчинками, оберненими на добрі наслідки» «силою благодаті Божої». Він не оплакує знищення. Він не жалкує за оскверненням. Він богословськи обґрунтовує це як промисел. Перетворення монастиря Св. Серафима на об’єкт ядерної зброї в його викладі є не трагедією, а виконанням.

Звіт 2023 року Королівського Інституту Об’єднаних Служб встановив, що у нинішній війні «єдиним органом ідеологічно відданих агентів, які підтримують вторгнення, була Руська Православна Церква» і що «її священиків широко вербували та курували руські спецслужби, а їхні монастирі та храми використовувалися як явочні квартири для обладнання та особового складу».^[94] Це практичний наслідок богослов’я, яке Кирил сформулював у Сарові: коли патріарх святкує злиття монастирів і військової влади як волю Божу, використання храмів як розвідувальних явочних квартир не є відхиленням. Це застосування принципу.

Саровська промова не була ізольованою ремаркою. У жовтні 2025 року Кирил служив Божественну літургію в новоосвяченому головному храмі Південного військового округу, командування, відповідального за Український фронт. Священний Синод пізніше зафіксував, що були присутні заступник міністра оборони, генерали і глава Донецької Народної Республіки.^[95] У своїй проповіді Кирил заявив:

Всегда на протяжении всей истории России Вооруженные силы и Церковь были как один единый организм.

Завжди протягом усієї історії Росії Збройні Сили і Церква були як один єдиний організм.

— Патріарх Кирил, освячення храму Південного Військового Округу, 19 жовтня 2025. https://www.patriarchia.ru/article/117846

Він назвав Путіна «православный Президент, главнокомандующий Вооруженными силами» («православним Президентом, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил»). Вісім місяців раніше, біля Могили Невідомого Солдата, він зробив ексклюзивність явною:

Церковь молится за наши Вооруженные силы на каждом богослужении. Ни об одной другой профессии Церковь не молится.

Церква молиться за наші Збройні Сили на кожному богослужінні. Ні за жодну іншу професію Церква не молиться.

— Патріарх Кирил, 23 лютого 2025. https://www.patriarchia.ru/article/114493

Траєкторія ясна. У Сарові в 2016 Кирил богословськи обґрунтував злиття монастиря і військового як божественний промисел. У 2025 він оголосив Церкву і Збройні Сили «одним єдиним організмом» і заявив, що жодна інша професія не отримує літургійного заступництва Церкви. Це не патріарх, який терпить втручання держави в Церкву. Це патріарх, який перетворив втручання на богослов’я.

Відповідь Кирила

Проти всіх цих доказів, що сказав Патріарх Кирил?

Тоді як парламентська комісія розкривала кодові імена і Церква готувалася заглушити Якуніна, Митрополит Кирил запропонував свою єдину змістовну відповідь. На студентських зборах у Московському Державному Університеті у 1992 він заявив:

Факт встречи духовенства с представителями КГБ нравственно безразличен.

Факт зустрічі духовенства з представниками КДБ є морально байдужим.

— Митрополит Кирил, студентські збори в МДУ (1992), повідомлено в Прямой путь, № 1-2, 1992

Він не заперечував, що зустрічі відбувалися. Він заперечив, що вони мали моральну вагу. О. Віктор Потапов, священик РПЦЗ, який записав цю заяву, ідентифікував Кирила в тому ж пасажі як «він же агент “Михайлов”».^[96]

Архіви шести країн. Засудження федеральним судом США. ФБР. П’ять урядів НАТО. Власний заступник голови КДБ. Власний речник Московського Патріархату. А його відповідь: це «морально байдуже».

Подумайте, що означає «морально байдуже» в контексті. КДБ був силовою рукою держави, яка знищила понад 20 000 храмів. Він страчував духовенство за злочин віри в Бога. Він ув’язнював сповідників у таборах примусової праці, де вони помирали в снігах Сибіру. Він вербував семінаристів як «вічних рабів», утримуваних загрозою викриття. Він впровадив полковника всередину ВЗЦЗ для роздачі розвідувальних завдань церковним працівникам. Він писав призраком промови Патріарха протягом чотирьох десятиліть. Він направляв агентів до ВРЦ для придушення критики самого переслідування, яке він здійснював. І людина, яка очолювала відділ, який кожен інсайдер називав «відділенням КДБ зверху донизу», каже, що зустріч з представниками цього апарату не несе моральної ваги.

«Морально байдуже». Давня Церква відмовляла в причасті навіть при смерті донощикам, чиї доноси призводили до переслідувань. Св. Василій постановив постійне вигнання зі служіння для відпалих. Арлський Собор позбавляв сану traditores, які лише передавали Писання. А Кирил називає співпрацю духовенства з апаратом, який катував і вбивав православних християн, «морально байдужою». Це зізнання, виражене як байдужість.

Коли Швейцарська Федеральна Поліція розсекретила архіви у 2023, підтверджуючи звинувачення, Московський Патріархат відмовився коментувати. Посольство Росії у Берні відповіло:

[Докази є] ще одним прикладом «русофобії», що поширюється у Швейцарії.

— Посольство Росії у Берні, відповідь на розсекречені архіви КДБ Швейцарії, лютий 2023

Це сучасна риторична тактика, задокументована по всій цій книзі^[97]: коли стикаєшся із задокументованими доказами, просто заявляй дискримінацію та русофобію, замість спростування доказів. Найближче до офіційної родинної відповіді було заява племінника Кирила, Михайла Гундяєва, який сказав, що його дядько «не був агентом, навіть якщо перебував під “жорстким контролем” КДБ». Ця поступка промовиста: навіть родинне заперечення визнає, що Кирил діяв під прямим контролем КДБ.

Жодного формального спростування від Московського Патріархату не було видано з 1992 по сьогодні. (Повну богословську відповідь на заперечення «русофобією», включаючи пророцтво Св. Серафима Саровського про відпадіння руських ієрархів від Православ’я, дивіться Розділ 15.)

C. Вердикт

Сповідники, які пройшли дорогою замученої Руської Церкви, які заплатили за своє свідчення ув’язненням, засланням і смертю, виголосили свій вердикт над інституцією, яку очолював Патріарх Кирил. Докази з руських свідків, руських парламентських розслідувань і розсекречених архівів шести країн підтверджують те, що вони сказали. Пострадянська ера доводить, що це не було виживанням під примусом: альянс було відновлено за власним вибором. Людина, яка сказала правду, потрапила до в’язниці; людина, яка брехала, стала Патріархом.

На сьогодні абсолютно жоден достовірний захист не був запропонований для спростування цих висновків: ані від РПЦ, ані від РПЦЗ, ані від Патріарха Кирила. Жодного інституційного покаяння не було зроблено ні в якій формі, і жоден з наших пастирів не вимагає його.

Оцінка РПЦЗ (1992)

Що казала сама РПЦЗ про Московський Патріархат у час, коли ці факти розкривалися?

Ігумен Лука, відповідальний редактор Orthodox Life (офіційного англомовного видання Свято-Троїцького монастиря, Джорданвіль), написав у січні 1992, одразу після розпаду Радянського Союзу:

Не обманюйтесь. Старе вино існує, але воно знаходиться лише у старій посудині, АЛЬТЕРНАТИВНІЙ ЦЕРКВІ тих, хто залишився вірним переданням Апостолів і Отців. Нове вино знаходиться у новій посудині.

— Ігумен Лука, «The Church in 1991» («Церква у 1991»), Orthodox Life, Том 42, № 1 (січень-лютий 1992), с. 52

За власною редакційною оцінкою РПЦЗ, Московський Патріархат був «новим вином»: новою інституцією, що відступила від Апостольського Передання. РПЦЗ ідентифікувала себе як вірний залишок, «старе вино», збережене в «альтернативній церкві» тих, хто відмовився від компромісу. Ця оцінка вийшла з власного видавництва РПЦЗ, тієї самої інституції, яка підготувала багатьох нинішніх священнослужителів РПЦЗ. Її не можна відкинути як «західну пропаганду» чи «антиросійську упередженість». Це було зважене богословське судження РПЦЗ на момент відкриття радянських архівів.

Це та сама РПЦЗ, яка у 2007 возз’єдналася з Москвою без вимоги формального покаяння за сергіанство, екуменізм чи співпрацю з КДБ.

Автор цієї оцінки 1992 року: нині Єпископ Лука Сиракузький, ігумен Свято-Троїцького монастиря, був призначений до Спільної Комісії з переговорів про возз’єднання. Він був присутній на церемонії підписання 2007 у Храмі Христа Спасителя.

Іншими словами, Єпископ Лука, людина, яка написала, що РПЦЗ є вірним залишком, а Московський Патріархат «новим вином», особисто допоміг обговорити і підписати Акт про Канонічне Спілкування з тією самою інституцією.

Таким чином, що змінилося, була не Москва, а готовність РПЦЗ ігнорувати те, що вона колись засуджувала.

Жодної люстрації, жодного покаяння

«Люстрація» це процес, шляхом якого посткомуністичні країни переглядали записи своїх колишніх таємних поліцій для ідентифікації осіб, які співпрацювали, а потім відсторонювали їх від державних посад, вимагали публічного розкриття або ініціювали інституційну відповідальність. Це відповідь західного світу на питання: що робити, коли ви виявляєте, що вашими інституціями керували агенти режиму, який переслідував власний народ?

Після розпаду Радянського Союзу кожна східноєвропейська країна, що зазнала інфільтрації радянського зразка таємною поліцією, зіткнулася з цим питанням: що робити з колаборантами? Відповіді різнилися, але кожна країна, окрім Росії, спробувала якусь форму відповідальності.

У Польщі Інститут Національної Пам’яті (IPN) відкрив архіви комуністичної таємної поліції (SB). Результати були негайними: у січні 2007 Архієпископ-номінант Станіслав Вєлгус, призначений очолити Варшавську Архідієцезію, подав у відставку в день свого офіційного введення після того, як комісія Католицької Церкви підтвердила, що він «свідомо і добровільно співпрацював» з SB. Сама Католицька Церква провела розслідування, використовуючи державні архіви, і діяла протягом тижнів після розкриття.^[98] Чехія відкрила архіви StB і заборонила колишнім агентам обіймати державні посади. Німеччина створила Агентство архівів Штазі і обробила понад сім мільйонів індивідуальних запитів на доступ до файлів. У Болгарії Комісія з розкриття документів виявила у січні 2012, що 12 з 15 митрополичих єпископів Священного Синоду Болгарської Православної Церкви були колишніми колаборантами ДС (Державної Безпеки). Історик Момчил Методієв назвав цей висновок таким, що «перевершив усі очікування».^[99] У Румунії Митрополит Ніколає Корняну публічно назвав співпрацю «проституцією Церкви з комуністичним режимом».^[100]

Росія не зробила нічого з цього. Не через відсутність спроб. У 1992 і знову в 1997 Галина Старовойтова, демократична реформаторка і народний депутат, вносила законопроект про люстрацію, який заборонив би колишнім агентам КДБ обіймати державні посади протягом п’яти-десяти років. Якби законопроект пройшов, Володимиру Путіну не дозволили б служити міським чиновником у Санкт-Петербурзі, не кажучи вже про посаду голови ФСБ і президента. Законопроект провалився обидва рази. Старовойтову було вбито у листопаді 1998. Як вона сама зауважила: «Навіть наш “Нюрнберг”, суд над злочином КПРС, був невдалим, і в результаті ніхто не був покараний».^[101]

І все ж багато тих, хто сильно ображається на критику Росії та її керівників, не мають що сказати про російську жінку, безжально вбиту за спробу притягнути КДБ до відповідальності.

Закон про люстрацію не був ухвалений. Процес правди і примирення не був розпочатий. Російський Закон про безпеку 1992 року забезпечив «правовий і соціальний захист громадян та організацій, які сприяють забезпеченню безпеки»; це положення, поєднане із закриттям архівів КДБ, дозволило правонаступним органам підтримувати як старі, так і нові агентурні мережі силою закону.^[102] ФСБ зберегла персонал, архіви та інституційні зв’язки. А Московський Патріархат, на відміну від баптистських організацій у Росії, які активно очищалися від колаборантів, не здійснив жодного процесу перевірки, покаяння чи очищення.

У квітні 1992 року Архієрейський Собор скликав комісію для розслідування зв’язків з КДБ, але, як задокументував о. Віктор Потапов, вона повністю складалася з нещодавно хіротонізованих єпископів, висвячених після перебудови, які не мали ані авторитету, ані становища для розслідування старої гвардії. Жодних давніх канонів проти донощиків не було застосовано. Комісія не оприлюднила жодних висновків, жодних позбавлень сану, жодних вимог покаяння.

Контраст різкий: у Польщі архієпископ-номінант подав у відставку в день свого введення, коли архіви довели співпрацю. У Болгарії урядова комісія встановила, що 80% синоду були колишніми агентами. У Румунії митрополит ужив слово «проституція». Навіть найбільш скомпрометовані церкви колишнього радянського блоку піддалися певній формі розслідування. Московський Патріархат залишається єдиною великою церквою у колишньому Східному Блоці, яка ані не визнала співпрацю, ані не дозволила незалежного перегляду своїх архівів.^[103]

Сам Кирил надав богословське виправдання цьому мовчанню. У промові 2011 року в Києві він заявив:

Тогда систему ценностей атеистическая идеология хотела переформатировать, но на мораль не посягала. Возьмите тот же «Кодекс строителя коммунизма» — он же был списан с Евангелия. Без Бога, но та же самая мораль.

Тоді атеїстична ідеологія хотіла переформатувати систему цінностей, але на мораль не посягала. Візьміть той самий «Кодекс будівника комунізму»: він же був списаний з Євангелія. Без Бога, але та сама мораль.

— Патріарх Кирил, промова у Національному інституті раку, Київ, 26 квітня 2011, https://www.patriarchia.ru/article/92071

Найбільш кричуще те, що в тій самій промові він назвав радянських атеїстів «рудиментарно православними християнами»:

Неверующие люди советского времени рудиментарно были православными христианами — они оставались в той же самой системе ценностей.

Невіруючі люди радянського часу рудиментарно були православними християнами: вони залишалися в тій самій системі цінностей.

— Патріарх Кирил, промова у Національному інституті раку, Київ, 26 квітня 2011, https://www.patriarchia.ru/article/92071

Якщо радянська моральна система була функціонально християнською, тоді що було неправильного у співпраці? Це богословське розчинення межі між гонителем і гнаним розглядається у Розділ 9.

Дехто припустить, що співпраця була просто ціною виживання, що «всі мусили йти на компроміс». Це той самий аргумент, який Митрополит Сергій висунув у 1927 році, і він був засуджений канонізованими Новомучениками і Сповідниками, які обрали в’язницю, заслання і смерть замість пристосування до гонителів.

Св. Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський, один з найбільш всезагально шанованих святих нашого часу, прямо сказав, що капітуляція Сергія «не принесла жодної користі Церкві» і що «гоніння не тільки не припинилися; вони посилилися». Захищати співпрацю Кирила як неминучу означає повторювати ту саму помилку, яку зробив Сергій, і не погоджуватися зі св. Іоанном Шанхайським та святими, яких Церква канонізувала за відмову робити те, що зробив Кирил. Їхнє свідчення і повний богословський аргумент проти захисту «виживання» розглядається у Розділ 9.

Навіть якщо кожне звинувачення щодо КДБ буде відкинуто як пропаганда, прославлення Кирилом Митрополита Сергія всупереч прямому свідченню Новомучеників уже ставить його у конфлікт зі святими. Докази КДБ зміцнюють шаблон; вони не є єдиним стовпом цього аргументу. Святі вже виголосили свій вердикт.

Докази задокументовані, перехресно підтверджені по шести країнах, неспростовані і зустрінуті нічим, окрім скарг на дискримінацію.

Це звеличення державної влади і компроміс готують ґрунт для ширшої ідеології: етнофілетизму під прапором Руського Світу.

1. The Soviet secret police operated under many names: the Cheka (All-Russian Extraordinary Commission, 1917-1922), GPU (Main Political Directorate, 1922-1934), NKVD (People’s Commissariat of Internal Affairs, 1934-1946), MGB/MVD (Ministry of State Security / Ministry of Internal Affairs, 1946-1954), and finally KGB (Committee for State Security, 1954-1991). After the Soviet collapse it was reorganized as the FSB (Federal Security Service) for domestic operations and SVR (Foreign Intelligence Service) for foreign intelligence. Despite these changes of name, agents were still referred to as “Chekists” by the Soviet population, “and they often referred to themselves by this name as well.” Following the convention of scholars of Soviet intelligence such as Christopher Andrew, Harvey Klehr, and John Earl Haynes, this chapter uses “KGB” as a general term for all iterations of the Soviet secret police. Sources: Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), pp. 2, 57. ↩

2. Fr. Victor Potapov, “False Is Corrupt,” Orthodox Life, Vol. 42, No. 5 (September-October 1992), p. 44 (Holy Trinity Monastery, Jordanville, NY). Potapov writes: “The professor has obviously forgotten the tragic biography of Boris Talantov, a confessor of our times, who was destroyed by Metropolitan Nikodim of Leningrad, viz. the agent ‘Svyatoslav.’” This is one of the earliest published identifications of Nikodim’s KGB codename in a ROCOR publication. Talantov was arrested in 1969 and died in prison in January 1971. ↩

3. Феодосія Варавва, свідчення опубліковане в A History of the Russian Church Abroad 1917-1971, Сіетл, 1972. ↩

4. Арлський Собор, Канон 13 (314 по Р.Х.). Джерело: https://www.fourthcentury.com/arles-314-canons/ ↩

5. Council of Elvira, Canon 73 (313 AD). The Council of Elvira (held in Hispania, modern-day Granada) is one of the earliest Church councils. Canon 73 addresses informers (delatores) whose denunciations led to the persecution or death of fellow Christians. The penalty is the most severe the ancient Church imposed: denial of communion even at death (nec in finem accipiat communionem). If the case was less severe (the informing did not lead to death), communion is permitted after five years of penance. Fr. Victor Potapov, Молчанием предаётся Бог (By Silence God Is Betrayed) (Tolyatti: Лествица, 1992), p. 29, draws the direct parallel to KGB informers among the clergy: “The Church already introduced such a law (canon) into its life more than 1,600 years ago.” Latin text: Acta Conciliorum, Tomus I (Parisiis, 1715). ↩

6. Оригінал грецькою: “Τὰ κατὰ Κληρικοὺς ἀδιαφόρως οἱ Κανόνες ἐξέθεντο, κελεύσαντες μίαν ἐπὶ τοῖς παραπεσοῦσιν ὁρίζεσθαι τιμωρίαν, τὴν ἐκπτώσιν τῆς ὑπηρεσίας.” ↩

7. Оригінал грецькою: “Εἴ τις κληρικὸς διὰ φόβον ἀνθρώπινον, Ἰουδαίου ἢ Ἕλληνος ἢ αἱρετικοῦ, ἀρνήσεται, εἰ μὲν τὸ ὄνομα τοῦ Χριστοῦ, ἀποβαλλέσθω· εἰ δὲ τὸ ὄνομα τοῦ κληρικοῦ, καθαιρείσθω· μετανοήσας δέ, ὡς λαϊκὸς δεχθήτω.” ↩

8. Fr. George Edelshtein, interview in Argumenty i Fakty, No. 36 (September 1991), p. 7. Argumenty i Fakty is a mainstream Russian newspaper with peak circulation exceeding 30 million, not a dissident or émigré publication. Also cited in Keith Armes, “Chekists in Cassocks: The Orthodox Church and the KGB,” Demokratizatsiya 1, no. 4 (Boston University, 1993), p. 75. Edelstein gave nearly identical testimony at the February 19, 1992 Moscow press conference, published in Orthodox Life, Vol. 42, No. 3 (May-June 1992), pp. 30-31 (Holy Trinity Monastery, Jordanville, NY), ROCOR’s own journal. ↩

9. Anatoli Oleinikov, the last deputy chairman of the KGB, stated in a December 1991 interview that of the Russian Orthodox priests approached by the KGB, 15 to 20 percent had refused to work for it. Christopher Andrew and Vasili Mitrokhin, The Sword and the Shield: The Mitrokhin Archive and the Secret History of the KGB (Basic Books, 1999), p. 490. The “courageous minority who resisted all KGB pressure were inevitably denied advancement. The section of the Orthodox Church most compromised by its association with the KGB was its hierarchy.” ↩

10. The DECR should not be confused with the Council for Religious Affairs (CRA) also mentioned in Fr. Edelshtein’s testimony. The CRA was a Soviet state body that controlled religion domestically; the DECR is the Church’s own department for international relations. Both were under KGB influence, but from different directions: the CRA controlled the Church from outside as a government agency; the DECR was penetrated from inside as a church institution staffed by KGB agents. ↩

11. Руська назва: ОВЦС (Отдел внешних церковных связей). Англійські варіанти: «Department for External Church Relations» (офіційний, mospat.ru), «Department of External Affairs» (Vatican News, 2022). Джерела: джерело 1; джерело 2; [джерело 3](https://tadviser.com/index.php/Company:DECR\_(Department_for_External_Church_Relations_of_the_Moscow_Patriarchate); [джерело 4](https://web.archive.org/web/20260125062814/https://tadviser.com/index.php/Company:DECR_(Department_for_External_Church_Relations_of_the_Moscow_Patriarchate); джерело 5; джерело 6. ↩

12. Свідчення опубліковані в Orthodox Life (Православному Житті), Том 42, № 3 (травень-червень 1992), сс. 30-33. ↩

13. Alexander Nezhnyi, testimony at press conference (February 19, 1992), published in Orthodox Life, Vol. 42, No. 3 (May-June 1992), p. 31 (Holy Trinity Monastery, Jordanville, NY). Nezhnyi was a journalist who investigated KGB-Church corruption alongside Fr. Gleb Yakunin using documents from the Communist Party and KGB archives. His description of the “two parallel careers” pattern independently corroborates Deacon Ribin’s testimony about seminary recruitment from the same press conference. ↩

14. Keith Armes, “Chekists in Cassocks: The Orthodox Church and the KGB,” Demokratizatsiya 1, no. 4 (Boston University, 1993), p. 74: “There is evidence that KGB officers were sent to study at seminaries abroad in order to become priests and serve in the Soviet Union.” ↩

15. Меморандум В. В. Фортунатова, 1921. Центральний Архів ФСБ Росії, Ф. 1, Оп. 5, Д. 360, Л. 6. Опубліковано в M. Ю. Крапівін, Новейшая История России 12, № 2 (2022), сс. 524-538. ↩

16. KGB Briefing Paper No. 48s, “On the use by the organs of the KGB of the possibilities of the Russian Orthodox Church in counter-espionage measures within the country and abroad,” approved July 28, 1970. Cited in Felix Corley, “The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB” (2018). This is an internal KGB document approved at the agency’s leadership level. ↩

17. 4th Department, 5th Directorate report, 1982. Cited in Felix Corley, “The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB” (2018). This is an internal KGB departmental assessment, not produced for public consumption. ↩

18. Інформація надана Дияконом Андрієм Рибіним. Orthodox Life, Том 42, № 3 (травень-червень 1992), с. 33. ↩

19. Felix Corley, «The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB» (2018). Документи з чотирьох архівів: Центральний Архів ФСБ (Москва), Папери Мітрохіна (Кембридж), Архів Чеських Спецслужб (Прага) і Болгарський архів ДС. Джерела: джерело 1. ↩

20. A. Shushpanov, “Ispoved’ byvshego agenta” (Confession of a Former Agent), interview by P. Luk’ianchenko, Argumenty i fakty, No. 8, February 26, 1992. Shushpanov, a former DECR employee, publicly identified Colonel “Vladimirov” (real name Aleksei Alekseevich Pogodin) as the KGB officer permanently stationed inside the DECR who arranged intelligence assignments for department employees. Cited in Daniel, Freedom and the Captive Mind (2024), p. 307 n.69. Джерела: джерело 1. ↩

21. Same Shushpanov interview (Argumenty i fakty, No. 8, February 26, 1992). Shushpanov described the chain of custody: five copies of each intelligence report, distributed to the DECR chairman, the Council for Religious Affairs, and the KGB. Cited in Daniel, Freedom and the Captive Mind (2024), p. 307 n.68. Джерела: джерело 1. ↩

22. Archbishop Chrysostom (Martishkin), interview in Russkaya Mysl’ (Russian Thought), April 24, 1992, p. 8. Russkaya Mysl’ (founded 1880) is the oldest Russian-language newspaper in Western Europe, published in Paris. Metropolitan Methodius (Nemtsov) of Voronezh and Lipetsk served from 1982 to 2003. ↩

23. Izvestia, June 10, 1991, No. 137, “I Take upon Myself Responsibility for All that Happened” (Я беру на себя ответственность за все, что произошло). Aleksy II acknowledged “compromises” by church leaders including himself. Reported in the New York Times, “St. Petersburg Journal; Patriarch’s Church Revives, but Will Spirituality?” November 9, 1991. The Times described the Patriarch’s statement as “a striking public apology.” See also Wilson Center, “Allegations of Collaboration with Secret Police Fail to Tarnish the Russian Church’s Charisma.” ↩

24. In 1988, KGB Chairman Viktor Chebrikov personally presented an honorary citation (gramota) to Agent “Drozdov” (Aleksy II) for “meritorious service.” Yevgenia Albats noted this signified services “much beyond the act of ‘pacifying monks.’” Sources: Alexander Nezhnyi, “Kamo griadeshi,” Ogonek (May 1992), p. 13; Yevgenia Albats, The State Within a State: The KGB and Its Hold on Russia (Farrar, Straus & Giroux, 1994), p. 46. Cited in Daniel, Freedom and the Captive Mind (2024), pp. 202-203. Джерела: джерело 1. ↩

25. These three responses are documented separately: Archbishop Chrysostom’s full confession in Rossiyskaya Gazeta No. 52/388 (1992); Patriarch Aleksy II’s admission of “compromises” in Izvestia, June 10, 1991; and Metropolitan Kirill’s “morally indifferent” statement at Moscow State University, reported in Pryamoy Put’, no. 1-2, 1992. ↩

26. Archpriest Vsevolod Chaplin, Secretary for Relations Between the Moscow Patriarchate and Society, quoted in Olga Ackerly-Dolskaja, High Treason: The Luring of the Russian Orthodox Church Abroad to the Moscow Patriarchate (Orthodox Traditionalist Publications, 2023), p. 52. Chaplin served as the Moscow Patriarchate’s primary public spokesman on church-society relations. ↩

27. John and Carol Garrard, Russian Orthodoxy Resurgent (Відродження Руського Православ’я) (Princeton University Press, 2008), сс. 20, 36-37. ↩

28. Keith Armes, “Chekists in Cassocks,” Demokratizatsiya 1, no. 4 (1993), p. 75. Archbishop Hermogen of Kaluga signed a protest against the Holy Synod’s complicity in the Soviet government’s campaign of church closures. Aleksy, then Archbishop of Tallinn, demanded Hermogen’s forced retirement. Hermogen was “undoubtedly the most courageous of all the bishops of the Moscow Patriarchate” at the time. ↩

29. Fr. Victor Potapov, Молчанием предаётся Бог (By Silence God Is Betrayed) (Tolyatti: Лествица, 1992), p. 38. Potapov cites newly uncovered documents showing that in 1990, KGB Chairman Kryuchkov “dispatched a special encoded telegram to all directorates of the KGB, suggesting that they facilitate the election of Alexis (Ridiger), the Metropolitan of Leningrad, to the Patriarchal throne.” Kryuchkov was also a participant in the failed August 1991 coup d’état. ↩

30. Garrard, Russian Orthodoxy Resurgent, с. 263, виноска 5. ↩

31. John B. Dunlop, The Faces of Contemporary Russian Nationalism (Princeton University Press, 1983), с. 179. Джерела: джерело 1. ↩

32. Аргументы и Факты, № 8, 1992. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6. ↩

33. Christianity Today, «The KGB Files: Inside the Church», 27 квітня 1992, джерело. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6; джерело 7; джерело 8. ↩

34. Keith Armes, “Chekists in Cassocks,” Demokratizatsiya 1, no. 4 (1993), p. 75: “Significantly, none of the prominent bishops attending a conference in Moscow on 19 August 1991, condemned the putsch. Not one came to the White House to bless its defenders who faced death protecting the legal government of Russia from the overthrow attempt by military forces.” ↩

35. Direct quotations from the final report of the Russian Parliamentary Commission, written and signed by commission chair Lev Ponomarev. Typewritten copies held at the Keston Center for Religion, Politics, and Society, Baylor University, Waco, Texas (SU Ort: Yakunin, Fr. Gleb [1989-1993], box 50, folder 4). Cited in Daniel, Freedom and the Captive Mind (2024), pp. 213-215. The commission had constitutional authority granted by the Russian Supreme Soviet and unprecedented access to KGB archives. The report was signed by the commission’s chair and represents an official finding of the Russian Federation’s own parliament. Джерела: джерело 1. ↩

36. Original Russian: “Агенты КГБ… совершали поездки за границу, организованные ОВЦС, выполняя задания… Характер этих поручений свидетельствует… о превращении его в скрытый центр агентов КГБ среди верующих.” ↩

37. Fr. Victor Potapov, By Silence God Is Betrayed, p. 38. At the Council of Bishops at the St. Daniel Monastery (late March - early April 1992), Patriarch Aleksy II characterized the parliamentary commission’s evidence of hierarchical collaboration with the KGB as “libel” and claimed that church problems were “artificially created from the outside.” Potapov notes that “not a single ‘Drozdov,’ ‘Antonov,’ ‘Abbot,’ ‘Mikhailov,’ ‘Adamant,’ ‘Ostrovsky,’ and others as yet undisclosed — not one of these ‘agents in cassocks’ has provided an example of repentance… NOT A SINGLE ONE!” ↩

38. Christianity Today, «The KGB Files: Inside the Church», 27 квітня 1992. Руська Православна Церква позбавила Глеба Якуніна сану у 1993. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4. ↩

39. RFE/RL, «Reports: Russian Patriarch Kirill Spied In Switzerland For The KGB In The 1970s», 6 лютого 2023, https://www.rferl.org/a/russia-patriarch-kirill-switzerland-spied-kgb/32257512.html; The Moscow Times, «Russian Patriarch Kirill Spied in Switzerland for KGB in 70s – Media», 6 лютого 2023, https://www.themoscowtimes.com/2023/02/06/russian-patriarch-kirill-spied-in-switzerland-for-kgb-in-70s-media-a80151; Euronews, «Patriarch Kirill Worked for the KGB in the 1970s, Swiss Media Reports», 6 лютого 2023, https://www.euronews.com/2023/02/06/patriarch-kirill-worked-for-the-kgb-in-the-1970s-swiss-media-reports. ↩

40. Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), p. 74, fn. 60, translating Mitrokhin’s transcription of KGB records. The KGB also “considered the active participation of the Russian Orthodox Church in the World Council of Churches as a useful asset” (p. 30, fn. 61). ↩

41. Vasili Nikitich Mitrokhin (1922-2004) served in the KGB’s First Chief Directorate (foreign intelligence) archive from 1956 to 1984. He grew disillusioned with the Soviet regime after witnessing the persecution of Boris Pasternak; he wrote an anonymous protest letter to the Writers’ Union newspaper in his left hand so his KGB colleagues would not recognize his handwriting. Between 1972 and 1984, he hand-copied classified documents from the archive, smuggling his notes home in his shoes and clothing. From 1974 to 1982, while supervising the physical transfer of KGB-PGU archives from the Lubyanka headquarters to the Moscow suburb of Yasanevo, he made over 25,000 copies of documents, hiding them under the floorboards of his house. After the Soviet collapse, Mitrokhin first offered the archive to the American CIA, which rejected the documents as possible fakes. He then turned to British intelligence: in March 1992, he brought samples to the MI6 station at the British embassy in Riga, Latvia. MI6 assessed and verified the archive, then arranged to have Mitrokhin, his family, and his documents expatriated to the United Kingdom. Cambridge University historian Christopher Andrew was authorized to publish the material, resulting in The Sword and the Shield (Basic Books, 1999) and The Mitrokhin Archive II: The KGB and the World (2005). The edited typescript notes were opened to public research at Churchill Archives Centre, Churchill College, Cambridge, in July 2014. The collection is accessible by appointment (archives@chu.cam.ac.uk). Volume MITN 2/1, titled “The Church,” covers KGB operations against religious institutions. Selected documents are available online at the Wilson Center Digital Archive (digitalarchive.wilsoncenter.org). No government or intelligence service has challenged the authenticity of the Mitrokhin materials. The Keston Institute (Oxford), after reviewing the documents, concluded that “long-standing allegations that the Patriarch and other senior bishops of the Russian Orthodox Church collaborated with the KGB are based on fact.” Biographical details from Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), pp. 2-6; Christopher Andrew, “Vasili Mitrokhin,” The Guardian, February 3, 2004. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5. ↩

42. Andrew & Mitrokhin, The Sword and the Shield (Меч і Щит) (Basic Books, 1999), сс. 486-487. Джерела: джерело 1. ↩

43. Andrew & Mitrokhin, The Sword and the Shield (Меч і Щит) (Basic Books, 1999), сс. 487-488. Джерела: джерело 1; джерело 2. ↩

44. Keith Armes, “Chekists in Cassocks,” Demokratizatsiya 1, no. 4 (1993), p. 73: “In 1983, the KGB dispatched 47 [sic] agents to attend the WCC General Assembly in Vancouver.” The number comes from KGB operational reports examined by the 1992 Parliamentary Commission. ↩

45. Christopher Andrew, The World Was Going Our Way: The KGB and the Battle for the Third World (Basic Books, 2005), p. 480. Andrew is the Cambridge historian who co-authored the authorized Mitrokhin Archive publications. His characterization of the Vancouver Assembly resolutions is based on the official WCC Assembly documents cross-referenced with KGB operational records. ↩

46. Keith Armes, “Chekists in Cassocks,” Demokratizatsiya 1, no. 4 (1993), p. 73, citing KGB internal reports on the July 1989 WCC meeting in Moscow: “As a result of measures carried out, eight public statements and three official letters were adopted which were in accordance with the political line of socialist countries… Thanks to our agents a positive effect was exercised on the foreigners, and additional ideological and personality data were obtained.” ↩

47. Victoria Smolkin, A Sacred Space Is Never Empty: A History of Soviet Atheism (Princeton University Press, 2018), p. 86. Smolkin documents that Stalin “also saw the Orthodox Church as a foreign policy tool on the world stage, a counterweight to the Vatican’s influence in Europe and a diplomatic tool in the emerging Cold War.” She notes that “Stalin dissolved and outlawed the Ukrainian Greek Catholic Church and transferred its property to the Orthodox Church shortly after the war” as part of this strategy. ↩

48. Mitrokhin’s own notes on KGB anti-Vatican operations are publicly accessible: “The KGB vs. Vatican City. Folder 29. The Chekist Anthology,” Wilson Center Digital Archive, document 110705, джерело. The original Russian transcript with name/codename index runs 49 pages. According to Mitrokhin, “in 1969 KGB chairman Yuri Andropov ordered the KGB to overcome all Vatican officials’ plans towards the Soviet Republics.” The same year, “the Central Committee of the Communist Party of the Soviet Union (CC CPSU) ordered the establishment of a special KGB subunit whose mission would be preventing ideological sabotage.” The document includes a complete list of agents, codenames, and targets. Analyzed in Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022). Reviewed by John C. [pseud.], a targeting officer in CIA’s Directorate of Operations, in Studies in Intelligence 66, no. 4 (December 2022), pp. 43-45. On ROC agents at Vatican II: “A delegation of clerics from the Russian Orthodox Church, which included several (undercover) KGB agents, were invited to attend the Second Vatican Council as observers” (p. 45). Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4. ↩

49. Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), p. 73, translating Mitrokhin’s transcription. Brennan’s introduction confirms: “With the authorization of the Soviet regime, a delegation from the Russian Orthodox Church, which included several KGB agents, attended the Second Vatican Council as observers” (p. 20). The CIA’s own Studies in Intelligence review of Brennan’s book corroborates: “A delegation of clerics from the Russian Orthodox Church, which included several (undercover) KGB agents, were invited to attend the Second Vatican Council as observers” (John C. [pseud.], Studies in Intelligence 66, no. 4 [December 2022], p. 45). ↩

50. John Koehler, Spies in the Vatican: The Soviet Union’s Cold War Against the Catholic Church (Pegasus Books, 2009), p. 20. Koehler, a veteran intelligence journalist, writes: “Pope John agreed to accept an offer by Khrushchev to allow the attendance of two Orthodox prelates, Metropolitans Borovoy and Kotlyrov, both of whom were KGB agents, if no attacks against communism were made at the conclave.” His source is Malachi Martin, The Keys of This Blood (Touchstone, 1991). The condition of silence about persecution is independently corroborated by the pattern documented throughout this chapter: the ROC’s institutional function was to deny persecution to the outside world. Джерела: джерело 1; джерело 2. ↩

51. Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), pp. 62-63, translating Mitrokhin’s transcription of Andropov’s April 4, 1969 directive. Point 5 of the directive specifies: “This disinformation was provided to the Vatican by agent ‘Adamant,’ making use of contacts with prominent members of the Roman Curia, as well as agent ‘Daktaras’ who, in October, traveled to Rome with a large group of bishops and had a personal meeting with the pope.” “Adamant” has been identified as Metropolitan Yuvenali (Poyarkov) of Krutitsk and Kolomna, a member of the Holy Synod. ↩

52. Keith Armes, “Chekists in Cassocks: The Orthodox Church and the KGB,” Demokratizatsiya 1, no. 4 (Boston University, 1993), citing Col. V. Timoshevsky, head of the 4th Department, 5th Directorate (religion), report to KGB leadership (1989). Demokratizatsiya is a peer-reviewed academic journal. The codenames were independently confirmed by the 1992 Russian Parliamentary Commission. ↩

53. “Antonov” is Metropolitan Philaret of Kiev. “Ostrovsky” is Metropolitan Filaret Vakhromeev, later Patriarchal Exarch of All Belarus. “Adamant” is Metropolitan Yuvenali (Poyarkov) of Krutitsk and Kolomna. All three were members of the Holy Synod. ↩

54. Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), p. 63, translating Mitrokhin’s transcription. Point 9 of the Andropov-era operational plan: “The KGB placed agents in several Vatican organizations, drawing from influential figures who had engaged in previous operations within the Russian Orthodox Church (‘Drozdov,’ ‘Sviatoslav,’ ‘Adamant,’ and ‘Nesterov’). Their task was to infiltrate different Vatican organizations: the Congregation for the Eastern Churches, the Secretariat for the Unity of Christians, and the Secretariat for Justice and Peace, all of which prioritize the establishment of closer relations with the Russian Orthodox Church.” The codenames are identified elsewhere in this chapter: “Drozdov” = Patriarch Aleksy II; “Sviatoslav” = Metropolitan Nikodim (Kirill’s mentor); “Adamant” = Metropolitan Yuvenali (Poyarkov). ↩

55. Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), pp. 31, 40-41, translating Mitrokhin’s transcription of a June 16, 1980 telegram from KGB headquarters (“the Center”) to the head of KGB operations in Poland. The telegram outlined plans to use “KGB contacts in the Russian Orthodox Church, as well as the Greek and the Armenian-Gregorian churches, for intelligence work” against the Vatican, and to prevent “any communication between these contacts and the Vatican that was not approved by the KGB.” The long-term goals included “deepening of the schism between the Vatican and the USA, Israel, and other countries; increasing internal schisms within the Vatican; and implementing measures to prevent the strengthening of monasteries and religious institutions in socialist countries.” ↩

56. Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022). On the ROC’s role in the 1946 Synod of Lviv: “This was a shameful chapter, not just for the Soviet government but also for the hierarchy of the Russian Orthodox Church in Moscow, which was a willing accomplice” (p. 16, fn 37). On Slipyj’s imprisonment: pp. 16-17, 37. On KGB operations against underground Uniates, including recruitment of agents “Serafim,” “Polina,” “Irinei,” and others, the compromise of Velychovsky and Sterniuk, and the use of family threats as coercion: pp. 58-69. On the 1981 Politburo directive for propaganda campaigns: p. 68. Brennan’s source is the Mitrokhin transcriptions of KGB operational documents. For Ukrainian archival corroboration, see the SBU documents cited in fn nkvd-1944-directive and skakun-research below. ↩

57. Victoria Smolkin, A Sacred Space Is Never Empty: A History of Soviet Atheism (Princeton University Press, 2018), p. 86. Polianskii was a KGB colonel appointed chairperson of CARC (Council for the Affairs of Religious Cults), the Soviet body responsible for non-Orthodox religious communities. His report explains why the Soviet state found the Moscow Patriarchate uniquely useful: its hierarchical structure and historical accommodation to state politics made it more controllable than other religious bodies. ↩

58. Директива НКВС від 28 вересня 1944, Архіви СБУ, 9-й Архівний Фонд, Київ. Повідомлено РІСУ, 29 березня 2017, https://risu.ua/en/moscow-patriarchate-created-by-nkvd-agents-according-to-sbu-documents_n88167. ↩

59. Роман Скакун, «Агентурна мережа НКВС–МДБ–КДБ у Православному Єпископаті України (1939-1964)» (Львів: Видавництво УКУ, 2025). Рецензія: РІСУ, 7 грудня 2024, https://risu.ua/en/secret-services-agents-among-orthodox-bishops-from-the-stalin-concordat-to-the-khrushchev-purge_n160687. ↩

60. Bulgarian Commission for Disclosing Documents (Комисия за разкриване на документите), DS (State Security) reports from 1982 and 1984. Compiled in Felix Corley, “The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB” (2018). The Bulgarian documents name Kirill by real name and title (“Archbishop Kirill of Vyborg, rector of the Leningrad Spiritual Academy”), not by KGB codename, providing identification independent of the codename question. ↩

61. FSB Central Archive, f. 5, op. 19, por. No. 273, d. E62, p. 90. Cited in Felix Corley, “The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB” (2018). This is the earliest known document linking the codename “Mikhailov” to WCC activities, dating from February 1972. ↩

62. FSB Central Archive, f. 5, op. 20, por. No. 304, d. Zh64, p. 32. Cited in Felix Corley, “The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB” (2018). The WCC’s “Salvation Today” conference was held in Bangkok, Thailand, December 29, 1972 to January 12, 1973. ↩

63. The WCC Commission on World Mission and Evangelism (CWME) held its conference “Salvation Today” in Bangkok, Thailand, December 29, 1972 to January 12, 1973. This was a major WCC event with several hundred participants from nearly 70 countries. The KGB’s January 1973 report placing “Mikhailov” in Thailand for WCC work matches this conference exactly. Kirill’s official biography on mospat.ru confirms he was serving as the Moscow Patriarchate’s WCC representative in Geneva from October 1971 and attended WCC events as part of his duties. Sources: WCC CWME Bangkok Conference records; Patriarch Kirill biography, джерело. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4. ↩

64. Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), p. 85. The report describes the recruitment of “Sportsman” (Eduard Huber, rector of Gregorian University in Rome) by the Fourth Department of the Fifth Directorate. In the same passage, “Mikhailov” is identified as “an agent of the KGB in Leningrad” and “a Church worker.” Brennan’s footnote explains that the Fourth and Fifth Departments of the Fifth Directorate oversaw monitoring religious dissidence to the Soviet regime, both at home and abroad. This identification is independent of the Corley files and the Swiss Federal Police archives, providing a third source confirming the codename, location, and profession. ↩

65. Keith Armes, «Chekists in Cassocks», Demokratizatsiya 1, № 4 (1993), с. 75. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4. ↩

66. KGB Chairman Vladimir Kryuchkov, meeting of secretaries of party organizations of the central apparatus of the KGB, April 15, 1989. Published in Sbornik KGB SSSR (Сборник КГБ СССР), No. 133, 1989, p. 18. Sbornik KGB SSSR is an internal KGB publication not produced for public consumption. ↩

67. FSB Central Archive, f. 6, op. 6/16, por. No. 24, d. T-175, pp. 163-4. Cited in Felix Corley, “The Mikhailov Files: Patriarch Kirill and the KGB” (2018). The September 1983 control meeting was conducted by Colonel N.N. Romanov, head of the 4th Department of the KGB’s 5th Directorate. ↩

68. Архів Чеських Спецслужб, Прага. Спільний план КДБ-СтБ 1978: https://www.ustrcr.cz/data/pdf/projekty/mezinarodni-spoluprace/sssr/spoluprace33ru.pdf. Спільний план 1986: https://www.ustrcr.cz/data/pdf/clanky/stb-kgb-spoluprace2.pdf. ↩

69. United States v. George Trofimoff, U.S. District Court, Middle District of Florida, Tampa Division. Trofimoff was convicted of espionage on June 26, 2001, and sentenced to life imprisonment on September 27, 2001. He was the highest-ranking U.S. military officer ever convicted of espionage. His handler and recruiter was his foster brother Igor Susemihl, ROC Metropolitan Iriney of Vienna (codename “Icarus”). KGB General Oleg Kalugin testified under oath at trial. Iriney stated at his 1994 arrest: “The KGB was everywhere, also in the Church.” The U.S. indictment stated: “The KGB possessed several similar collaborators among Moscow Patriarchate clergy, both inside and outside of the USSR.” See also Felix Corley, “The Mikhailov Files” (2018), p. 2, regarding Iriney’s codename “Icarus.”. Джерела: джерело 1. ↩

70. Офіційна біографія Патріарха Кирила, джерело. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4. ↩

71. John B. Dunlop, The Faces of Contemporary Russian Nationalism, рецензія в Orthodox Life, Том 38, № 1 (січень-лютий 1988), сс. 36-48. ↩

72. Metropolitan Nikodim (Rotov) suffered a heart attack during an audience with Pope John Paul I on September 5, 1978 and died, according to Ivan Andreyev, “literally in the arms of the Pope, and the first prayers for his repose were performed by Roman Catholic clergy.” Pope John Paul I himself died twenty-three days later, on September 28, 1978. Sources: Ivan Andreyev, Russia’s Catacomb Saints (Platina, CA: St. Herman of Alaska Brotherhood, 1982), p. 484; Sean Brennan, The KGB and the Vatican: Secrets of the Mitrokhin Files (Catholic Education Press, 2022), p. 74, fn. 59. The Mitrokhin Archive identifies Nikodim as KGB agent SVYATOSLAV, “the most important of the agents” at WCC meetings (Andrew & Mitrokhin, The Sword and the Shield, pp. 487-488). Джерела: джерело 1; джерело 2. ↩

73. Патріарх Кирил, промова на конференції «Богословська спадщина Митрополита Никодима», 12 жовтня 2009. https://www.patriarchia.ru/article/89716 ↩

74. Біографія Кирила, джерело. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6. ↩

75. Andrew Chandler, «Nairobi 1975: a crisis of faith for the WCC», Themelios (1976). Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5. ↩

76. Orthodox Life, Том 42, № 1 (січень-лютий 1992), сс. 45-52. Джерела: джерело 1; джерело 2. ↩

77. «Сам Кирил брав участь як молодий “радянський” єпископ в асамблеї в Найробі 1975 року, публічно заперечуючи, що в СРСР були релігійні переслідування; це були складні часи церковної дипломатії і ватиканської Ostpolitik, коли радянським керівникам дозволяли використовувати церковну пропаганду для приховування релігійного переслідування». AsiaNews, «Patriarch Kirill praises the World Council of Churches» («Патріарх Кирил хвалить Всесвітню Раду Церков»), 27 червня 2018, https://www.asianews.it/news-en/Patriarch-Kirill-praises-the-World-Council-of-Churches-44279.html. Для контексту присутності Кирила в Найробі як делегата: його офіційна біографія підтверджує, що в грудні 1975 року на цій асамблеї він «був обраний членом Центрального і Виконавчого комітетів ВРЦ». ↩

78. Reverend Richard Holloway of the Scottish Episcopal Church, speaking at the Nairobi Assembly of the WCC, November-December 1975. Quoted in Andrew and Mitrokhin, The Sword and the Shield (1999), p. 489. Holloway was describing the effect of KGB agent operations within the WCC: the systematic suppression of any public criticism of Soviet religious persecution. Джерела: джерело 1. ↩

79. «Religion in the USSR, Furov lecture, May 1976», Chronicle of Current Events, https://chronicle-of-current-events.com/2021/01/07/religion-in-the-ussr-lecture-by-furov-may-1976-41-2/. ↩

80. East-West Church Report, «Obituary: Father Gleb Yakunin (1934-2014)»; Chronicle of Current Events No. 58, «Trial of Gleb Yakunin». Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4. ↩

81. AsiaNews, «Patriarch Kirill praises the World Council of Churches», 30 квітня 2018. Джерела: джерело 1; джерело 2. ↩

82. Митрополит Кирил Гундяєв (майбутній Патріарх Кирил), виступ на 7-й Генеральній Асамблеї Всесвітньої Ради Церков, Канберра, Австралія, лютий 1991. Повна цитата російською: “Я не хотел бы, чтобы из той критики, которую православные имели в отношении Всемирного совета церквей в Канберре, следовал вывод, что речь идёт о членстве или нечленстве во Всемирном совете церквей. Всемирный совет церквей является для нас общим домом. И тот факт, что православные воспринимают его как свой дом и хотят, чтобы этот дом был колыбелью единой церкви, вот из этого следует их особая ответственность за судьбу Всемирного совета церквей и желание способствовать развитию экуменического движения.” Український переклад: «Я не хотів би, щоб з тієї критики, яку православні мали щодо Всесвітньої Ради Церков у Канберрі, випливав висновок, що йдеться про членство чи нечленство у Всесвітній Раді Церков. Всесвітня Рада Церков є для нас спільним домом. І той факт, що православні сприймають її як свій дім і хочуть, щоб цей дім був колискою єдиної церкви, з цього випливає їхня особлива відповідальність за долю Всесвітньої Ради Церков і бажання сприяти розвитку екуменічного руху». Відео: https://www.youtube.com/watch?v=KR4OkPcUQQY. Це твердження детально аналізується у Розділ 7. ↩

83. Original Russian: “Самыми выдающимися среди них по праву считаются митрополит Ленинградский и Новгородский Никодим (Ротов) и нынешний Предстоятель Русской Православной Церкви Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл.” ↩

84. Taras Kuzio, Russian Nationalism and the Russian-Ukrainian War (Routledge, 2022), с. 204. Джерела: джерело 1. ↩

85. Dmitry Adamsky, Russian Nuclear Orthodoxy (Руська ядерна православність) (Stanford University Press, 2019), с. 24. Джерела: джерело 1. ↩

86. Adamsky, Russian Nuclear Orthodoxy, с. 24. ↩

87. Christopher Andrew, The World Was Going Our Way: The KGB and the Battle for the Third World (Basic Books, 2005), pp. 487-488. Andrew describes the FSB’s adoption of “spiritual security” as an operational concept, noting that “spirituality has become a common theme in FSB public relations materials.” The “National Security Concept” of the Russian Federation explicitly includes “defence of the cultural and spiritual-moral inheritance, historical traditions and norms of social life.” ↩

88. Офіційний сайт СЗР, https://web.archive.org/web/20250812025344/http://www.svr.gov.ru/smi/2023/02/spetskor-ria-novosti-poluchil-medal-svr-za-publikatsii-o-vneshney-razvedke.htm ↩

89. ВРНР, архівовано: https://web.archive.org/web/20250423161057/https://vrns.ru/news/v-gorode-vesteros-osvyashchen-pravoslavnyj-hram/?sphrase_id=6435 ↩

90. France 24, «Exclusive investigation: Is the Russian Orthodox Church in Sweden a platform for espionage?» https://www.youtube.com/watch?v=GfKgIREraKQ ↩

91. Sweden’s Security Police (Säkerhetspolisen/SÄPO) official statement, February 2024: “the Russian state is using the Russian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate in Sweden as a platform for the purpose of conducting intelligence gathering and other security-threatening activities in the form of influence against Sweden.” Following this assessment, the Swedish Agency for Support to Religious Communities cut all funding to the Russian Orthodox Church. Sources: The Moscow Times, “Sweden Cuts Support for Russian Church After Intelligence Warnings,” February 29, 2024; Kyiv Post, February 29, 2024; Politico, “Sweden’s Spy Church,” November 2024. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6; джерело 7; джерело 8. ↩

92. Bulgaria: Archimandrite Vassian (Nikolai Zmeev) and two Belarusian priests expelled by Bulgaria’s State Agency for National Security (DANS), September 21, 2023. DANS stated activities were “directed against national security and the interests of the Republic of Bulgaria” as part of “Russia’s hybrid strategy.” Source: RFE/RL, September 21, 2023. Czech Republic: Archpriest Nikolai Lishtshenuk expelled, 2024. Foreign Minister Jan Lipavský stated: “I do not consider the Russian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate to be a church and its representatives to be clergymen. It is part of the Kremlin’s repressive machine.” Estonia: Metropolitan Eugeni (Reshetnikov), head of the Estonian Orthodox Church (Moscow Patriarchate), had residence permit non-renewed by Estonia’s Internal Security Service, January 2024. Finland: ROC Church of the Dormition near Pansio naval base, Turku, closed August 2022. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6; джерело 7; джерело 8; джерело 9; джерело 10. ↩

93. In spring 2023, the FBI distributed a six-page notification to U.S. Orthodox parishes titled “Russian Intelligence Services Victimize Russian Orthodox Church and other Eastern Orthodox Churches,” identifying Dmitry Petrovsky, a DECR employee, as a suspected Russian intelligence officer under non-official cover. When U.S. Customs and Border Protection stopped Petrovsky in May 2021, his computer contained a memorandum outlining cooperation between the ROC and SVR, GRU, and FSB. FBI metadata dates the memorandum to late March 2009, weeks after Kirill became Patriarch. First reported by Andrei Soldatov and Irina Borogan, “Putin’s Useful Priests,” Foreign Affairs (Council on Foreign Relations), September 14, 2023. Also reported by Meduza and Agentura.ru. The scholarly consensus now treats the “Mikhailov” codename as established fact: see Kristina Stoeckl, “The Pact of the Old Guard: Religion, Law, and Politics for a Russia at War,” Journal of Law and Religion 39, no. 3 (September 2024), Cambridge University Press (Open Access). Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6. ↩

94. Jack Watling et al., Preliminary Lessons from Russia’s Unconventional Operations (RUSI, 2023), сс. 10-11. Джерела: джерело 1; джерело 2. ↩

95. Патріарх Кирил, «Патриаршая проповедь после Литургии в храме великомученика Георгия Победоносца г. Ростова-на-Дону», 19 жовтня 2025, https://www.patriarchia.ru/article/117846. Журнал Священного Синоду від 30 жовтня 2025 року фіксує, що 19 жовтня Патріарх «совершил чин великого освящения» храму і Божественну літургію в новоосвяченому храмі, і перелічує присутніх, включно з В.В. Устиновим, Ю.Б. Слюсарем, Д.В. Пушиліним, заступником міністра оборони генералом В.П. Горемикіним, командувачем Південного військового округу генерал-полковником А.С. Санчиком і генерал-лейтенантом О.Ю. Веселковим. Див. https://www.patriarchia.ru/article/118012. ↩

96. Прямой путь, Москва, № 1-2, 1992; цитовано в о. Віктора Потапова, Молчанием предаётся Бог (Мовчанням зраджують Бога), Тольятті: Лествица, 1992. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6. ↩

97. The Moscow Times, «Russian Patriarch Kirill Spied in Switzerland for KGB in ’70s – Media», 6 лютого 2023; Euronews, «Patriarch Kirill worked for the KGB in the 1970s, Swiss media reports», 6 лютого 2023. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6. ↩

98. Archbishop-designate Stanisław Wielgus resigned as Archbishop of Warsaw on January 7, 2007, the day of his formal installation, after a Catholic Church commission confirmed he had “consciously and willingly collaborated” with the SB (communist-era secret police). His file was held by the Institute of National Remembrance (IPN), Warsaw. Sources: Newsweek, “Lessons from an Archbishop’s Fall”; Ethics and Public Policy Center (George Weigel, “The Archbishop and the Secret Police”); VOA News, January 5, 2007. Джерела: джерело 1; джерело 2; джерело 3; джерело 4; джерело 5; джерело 6. ↩

99. In January 2012, the Bulgarian Commission for Disclosing Documents revealed that 12 of 15 metropolitan bishops on the Holy Synod of the Bulgarian Orthodox Church were former DS (State Security/Държавна сигурност) collaborators. Historian Momchil Metodiev of the Commission called the finding “beyond all expectations.” The Bulgarian Orthodox Church has refused to cooperate with the Commission. Source: Momchil Metodiev, cited in Lucian Turcescu and Lavinia Stan, eds., Churches, Memory and Justice in Post-Communism (Palgrave Macmillan, 2021). ↩

100. Metropolitan Nicolae Corneanu of the Romanian Orthodox Church, quoted in Lavinia Stan and Lucian Turcescu, “The Devil’s Confessors: Priests, Communists, Spies, and Informers,” East European Politics and Societies 19, no. 4 (2005). Corneanu publicly described clergy collaboration with the Securitate as “the Church’s prostitution with the Communist régime.” ↩

101. Galina Starovoitova drafted a bill envisaging a ban on former KGB agents, officers, and CPSU officials from public office for 5 to 10 years. The bill failed in the Russian parliament in 1992 and 1997. Starovoitova was assassinated on November 20, 1998 in St. Petersburg. On the “Nuremberg” comparison: Galina Starovoitova, 1992, O zaprete na professii dlia provodnikov politiki totalitarnogo rezhima (On the Ban on Professions for the Conductors of the Policy of the Totalitarian Regime), National Security Archive, George Washington University. For the legislative history and its implications for Putin’s career: Sanshiro Hosaka, “Unfinished Business: 1991 as the End of the CPSU but Not of the KGB,” Demokratizatsiya: The Journal of Post-Soviet Democratization 30, no. 4 (Fall 2022), pp. 5-6. Джерела: джерело 1; джерело 2. ↩

102. The 1992 Russian Law on Security defined “security,” “vital interest,” and “threat” in terms vague enough to grant KGB successor agencies broad political police functions. Article 8 expanded the “security system” to include citizens and public organizations. Article 2 provided legal and social protection to those who assist in ensuring security. This created legal cover for the continuation of informant networks and institutional relationships after the Soviet collapse. Джерела: джерело 1; джерело 2. ↩

103. For Poland: Institute of National Remembrance (Instytut Pamięci Narodowej), established 1998. For Czech Republic: Lustration Act, 1991; Security Services Archive opened to public. For Germany: Stasi Records Agency (BStU), established 1991, processing over 7 million individual requests. For Bulgaria: Commission for Disclosing Documents, established 2006. For the Moscow Patriarchate’s failure to act: Fr. Victor Potapov, Молчанием предаётся Бог (By Silence God Is Betrayed) (Tolyatti: Лествица, 1992); Keith Armes, “Chekists in Cassocks,” Demokratizatsiya 1, no. 4 (1993). The comparison between Baptist organizations that purged collaborators and the Moscow Patriarchate that did not is documented in Fr. Gleb Yakunin’s 1992 Washington testimony. For the comprehensive comparative treatment across 12 countries, see Lucian Turcescu and Lavinia Stan, eds., Churches, Memory and Justice in Post-Communism (Palgrave Macmillan, 2021). ↩